Інститут літератури

Витоки літератури фентезі. Поезія у контексті метажанру фентезі. Збірник матеріалів наукового семінару Центру з Дослідження Літератури Фентезі при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (17 листопада 2016, 21 квітня 2017) / Ред. Рязанцева Т. М., Канчура Є. О. – Київ, 2018. – 97 с. 

Читати збірник

Міністерство освіти та науки України

Ніжинський державний університет іменіМиколи Гоголя

філологічний факультет

кафедра слов’янської філології, компаративістики та перекладу

18-19квітня 2018року в Ніжинськомудержавному університеті  іменіМиколи Гоголя відбудеться Міжнародна конференція «Четверті Арватівські читання»,присвячена90-річчю від дня народження академіка Ф.С. Арвата та професора Н.М. Арват.

Планується робота таких секцій:мовознавчої, літературознавчої, методичної,теоріїта практики перекладу.

Для участі в роботе конференції необхідно до 5 квітня 2018 р.надіслатидо оргкомітетузаявку (форма додається) на электронну адресу: bondar.n55@ukr.net або sidorenko_2007@ukr.net (Арватівські читання).

Можливазаочнаучастьу конференії. Збірник матеріалів буде виданий після конференції.

Вимогидооформлення наукової статті:

Обсягстатті – до 12 стор. Рабочімови – українська, російська, польська, англійська, німецька. Текст набирається в формате Word 97-2003, шрифт Times New Roman, формат сторінки – А 4; кегль 14, інтервал – 1,5; параметры сторінки – всі поля по 20 мм, абзацний відступ – 1,25 см. Ілюстративний матеріал друкується курсивом. Література оформляється відповідно до сучасних вимог.

Стаття може бути надрукована в «Наукових записках» чи в збірнику «Література та культура Полісся», які внесені до переліку наукових видань, публікації яких зараховуються до результатів дисертаційних робіт (вартість       1 сторінки – 30 гривень, правила оформлення на сайті університету).  

Фінансові умови: оргвнесок – 200 грн. (150 грн. для заочної участі).

Проїзд, проживання, харчування – за рахунок учасників.

Реєстраційний внесокпросимопросимо переказувати на картку Приватбанку: 5168 7551 0507 2405

Контактні телефони:

050 355 62 94; 098 750 15 97 – Сидоренко Валентина Олександрівна

04631 2 35 99; 050 760 52 14 – Бондар Надія Олександрівна

                                                                                           Оргкомітет

Заявка на участь у конференції

«Четверті Арватівські читання»

Назва доповіді____________________________________________________

__________________________________________________________________

Секція____________________________________________________________

Прізвище, ім’я, по батькові доповідача________________________________

__________________________________________________________________

Назва навчального закладу__________________________________________

__________________________________________________________________

Вчений ступінь, посада_____________________________________________

__________________________________________________________________

Адреса для листування_______________________________________________

Телефон___________________________________________________________

e-mail__________________________

6-7 лютого 2018 року в НТУ «Дніпровська політехніка» відбулися Всеукраїнські Шевченківські читання. Вперше на Придніпров’ї презентовано «Шевченківську енциклопедію» в шести томах за участю голови редакційної колегії, директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, академіка НАН України Миколи Григоровича Жулинського.

Ректор НТУ «Дніпровська політехніка», академік НАН України Геннадій Півняк як член Національного комітету з Державної премії в галузі науки і техніки повідомив, що Шевченківська енциклопедія вже незабаром буде удостоєна цієї премії за 2017 рік. Очільник університету також анонсував відкриття у Дніпровській політехніці кафедри філології і мовної комунікації.

Директор Інституту літератури свою доповідь присвятив темі вибору, адже його захоплення дослідженням життя і творчості Тараса Шевченка привело до індивідуального вибору ним своєї наукової долі.

Під час візиту до НТУ «Дніпровська політехніка» М. Г. Жулинський відвідав університетські музеї – історичний та мінералогічний. Побував у бібліотеці університету, в міському музеї АТО, у будинку-музеї Д. Яворницького, зустрівся на брифінгу з журналістами Дніпра.

Відео презентації ШЕ можна переглянути за адресою:

https://www.youtube.com/watch?time_continue=1&v=9amhy0kAckY

Публікацію підготовлено за матеріалами сайту Національного гірничого університету; про захід можна прочитати детальніше:

http://www.nmu.org.ua/ua/content/news/?ELEMENT_ID=21593

26 лютого 2018 року 

відбудеться засідання спеціалізованої вченої ради  Д 26.178.01  в Інституті літератури  ім. Т.Г. Шевченка НАН України  

                                 П о р я д о к   д е н н и й : 

10.00 

1. Захист докторської дисертації  ГОНА ОЛЕКСАНДРА МОЙСЕЙОВИЧА "Парадигматика ліричного й епічного в "Кантос" Езри Паунда"

Читати дисертацію

Читати автореферат

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

ВИСОЦЬКА Наталія Олександрівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри теорії та історії світової літератури

імені В. І. Фесенко;

Читати відгук

доктор філологічних наук, професор

ПОТНІЦЕВА Тетяна Миколаївна,

Дніпровський національний університет 

імені Олеся Гончара,

професор кафедри зарубіжної літератури;

Читати відгук

доктор філологічних наук, доцент

БАНДРОВСЬКА Ольга Трохимівна,

Львівський національний університет 

імені Івана Франка,

професор кафедри світової літератури.

Читати відгук

 О 14.00 відбудеться захист кандидатської дисертації ГОДІК Катерини Олександрівни "Концепт «бісовщини» в творчості українських та російських письменників першої половини ХХ століття"

Читати дисертацію

Читати автореферат

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор

СТЕПАНОВА Анна Аркадіївна

Університет імені Альберта Нобеля, м. Дніпро,

професор кафедри англійської філології та перекладу;

 Читати відгук

- кандидат філологічних наук

ПАШКО Оксана Володимирівна,

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, старший викладач кафедри

літературознавства

 Читати відгук

27 лютого о 10.00 відбудеться захист докторської дисертації БОРОНЯ Олександра Вікторовича  "Джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей"

Читати монографію

Читати автореферат

Офіційні опоненти:

Доктор філологічних наук, професор,

МЕЙЗЕРСЬКА Тетяна Северинівна, 

Київський національний лінгвістичний університет,

професор кафедри теорії та історії світової літератури

імені професора В.І. Фесенко;

Читати відгук

Доктор філологічних наук, професор

ПОЛІЩУК Володимир Трохимович,  

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького,

завідувач кафедри української літератури 

та компаративістики;

Читати відгук

доктор філологічних наук, професор

член-кореспондент НАН України

НАХЛІК Євген Казимирович,

Інститут Івана Франка НАН України, директор

 Читати відгук

О 14.00 відбудеться захист кандидатської дисертації ДЕВДЕРИ Катерини Михайлівни "Літературна творчість Олега Лишеги: інтерпретація, контекст, рецепція"

Читати дисертацію

Читати автореферат

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

КОВАЛІВ Юрій Іванович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри української літератури,

теорії літератури та літературної творчості,

Читати відгук                

- кандидат філологічних наук, доцент

ЛЕБЕДИНЦЕВА Наталія Михайлівна,

Інститут філології Чорноморського національного  ніверситету імені Петра Могили, 

доцент кафедри української філології, теорії та історії літератури

Читати відгук 

28.02. о 10. 00 відбудеться захист кандидатської дисертації АСТАПЕНКА Ігоря Анатолійовича "Поетична творчість Емми Андієвської ХХІ століття: метатекст, жанрові моделі, ідіостильові стратегії"

Читати дисертацію

Читати автореферат

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

ГНАТЮК Мирослава Михайлівна,

Інститут філології Київськогонаціонального

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри історії української літератури,

теорії літератури та літературної творчості;

Читати відгук 

кандидат філологічних наук,

КОЛОДКЕВИЧ Галина Вікторівна,

Київський міжнародний університет,

доцент кафедри теорії та історії журналістики

Читати відгук

Опубліковано в:

«Новаепічність» VS лжеепічність: проекція творчості українських шістдесятників на світові процеси //ХХ-ХХІ століття: жанрово-стильові й лінгвістичні метаморфози в українській мові та літературі: [Колективна монографія] /Гол. ред. А. Архангельська. – Оломоуц: Університет ім. Ф. Палацького в Оломоуці,. –  С. 395-417.

Людмила Тарнашинська

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Українське шістдесятництво неможливо розглядати поза світовим контекстом [Див.: Гундорова 2005: 160-164], що обумовлено поширеністю переконання щодо синхронізації світових соціально-пасіонарних процесів, вужче – бунтівних тенденцій: метафорою революційної Куби, за свідченням Вайля і Геніса, був «заражений» весь колишній Радянський Союз [Див.: Вайль, Генис 1960]. Ця тема неспростовно корелює з проблемою молодіжних протестних рухів на території Західної і Східної Європи та Америки 1960-1980-х рр. Однак, ставлячи шістдесятництво мало не в один ряд із різнорідним і різнопричинним бунтом  чи радше протестом західної молоді, деякі дослідники випускають з поля зору низку цікавих особливостей тодішніх світових тенденцій. Йдеться не стільки про спільний «дух заперечення» віджилих цінностей (адже, безперечно, існують спільні ритми епохи, як і паралельно народжені явища) чи філософське підґрунтя, яке певним чином (швидше дотикально, аніж реально) підживлювало й українське шістдесятництво, скільки про саму структуру подієвості, котра була на Заході дуже строкатою. Звісно, у віддаленому наближенні  можна звернутися до артикульованої американським фізиком Мічіо Кайку ідеї гіперпростору й теорії «суперструн», згідно з якою «матерію» (а отже, довколишній фізичний світ) слід розглядати як певні вібрації, що поширюються простором і часом; відповідно все, що довкола нас, не що інше, як «вібрації» у гіперпросторі, які можуть  спричинювати подібні  пасіонарні процеси в різних місцях [Кайку 2005]. Таке пояснення в даному контексті без достатньої доказової бази, що передбачає систему наукових аргументацій і забезпечує безперечне «змикання» у точці сучасних досліджень  фізики й соціологічних наук, залишається поки що каузальним, що, однак, не знімає цікавості до проблеми молодіжних протестних рухів на території  Західної і Східної Європи та Америки в 1960-1979-х рр. як досить синхронізованих.

Це був  час, коли на Заході,  з одного боку, актуалізувалася «нова критика», елітарний модернізм еліотівського ґатунку, з другого – заявили про себе нові авангардні течії: хіпстеризм, бітництво, які здобулися на помітне явище у культурі, піонерами неоавангардизму і контркультури, що стала популярною  і дійовою силою у США 1950-1960-х рр., а на кінець 1960-х – і в Європі [Денисова 2012: 255].

Рефлексія щодо західних 1960-х, що має сенс на тлі «явного чи прихованого переоцінювання власного українського шістдесятництва» [Гундорова 2005: 160], повертає нас до кінця 1950-х рр., коли представники «розбитого покоління» («батьком» якого самі бітники – Дж. Керуак, Ален Гінзберг, Вільям Берроуз, Лоренс Ферлінгетті та ін. – визнавали Генрі Міллера,) «розставили пріоритети між джазовою свободою та споживацькою зашореністю» [Сідельник 2010: 50]. Звісно, бітництво було «індивідуалістською реакцією, бунтом проти держави як системи, що пригнічує особистість, проти конформістського ставлення до цієї держави, суспільства» [Денисова 2012: 256]. Проте пафосність викриття комерціалізації американського способу життя, перетворивши субкультуру бітників і гіпі на певну  світоглядну опозицію ідейному змістові соціуму, співзвучна українському шістдесятництву хіба в тому горизонті спільності, що його означено як «питання чесности репрезентацій» (Т. Гундорова). Насправді ж точок принципових розбіжностей було значно більше, ніж точок синхронізації – від контекстуальної парадигми до засобів поетики і навіть психології творчості. Причина цих розбіжностей  лежить у площині самоідентифікації: у західних протестувальників лінія розмежування зі збанкрутілими соціумними цінностями пролягає між «зомбувальною ідеологією споживацтва і снобізмом університетських інтелектуалів» [Сідельник 2010: 52] (до чого долучався державний контроль над мас-медіа, культове рекламування споживчих інтенцій людини, мілітарне наповнення вузівських програм); в українських шістдесятників – між імперсько-тоталітарною формою поневолення людини і, зокрема, збанкрутілою соцреалістичною догматикою цензурованої літератури. У певному сенсі культ бітників і культ шістдесятників стосувався різних понять.

Загалом ідеться, по-перше, про різну соціальну базу молодіжних рухів того періоду.Якщо на Заході вона була досить строкатою, що, відповідно, визначало еклектичність ідеологічних орієнтирів (зокрема, в тих середовищах відбувалася помітна активізація «нових лівих» – з одного боку, і неполітичний «парад розкутості» гіпі – з другого), то в середовищі українських шістдесятників ці процеси хоч і були локальнішими, позбавленими зовнішнього радикалізму (як це було на Заході, зокрема: політичні студентські заворушення у Франції, США, ФРН, радикальні виступи проти війни у В’єтнамі у США), проте ідеологічно глибшими, збалансованішими у сфері соціокультурній.Ідеологія  шістдесятників була виразно детермінована імперативом національного самовизначення, апелювала до історичної пам’яті як конструкта оновлення суспільства (і це також основна відмінність між українським і російським шістдесятництвом), а соціальна база – фактично однорідною (ядро шістдесятників становили переважно інтелектуали гуманітарного спрямування з певним залученням представників науково-технічних професій і робітників). По-друге, якщо західні нонконформісти керувалися настановою розкутості індивіда, а не суспільства (з причини відсутності, за Г. Маркузе, належного рівня інтелектуалізму, що не давало можливості достатньою мірою проаналізувати ситуацію), то українським шістдесятникам ішлося про трансформацію суспільства (т. зв. «соціалізм із людським обличчям» із домінантою  національних свобод і прав). Зокрема, й через використання такого засобу, як розкутість митця у творчості, що апелює до цього суспільства за допомогою впізнаваних маркерів і кодів. І по-третє: якщо запропоновану бітниками модель культури соціологи трактують як субкультуру, то модель культури українських шістдесятників постає у межах монокультури соцреалізму як контркультура (на принциповій різниці між ними наголошує, зокрема, культуролог П. Гуревич, хоча Т. Денисова все ж уживає щодо бітників термін контркультура – попри цитовану нею ж дефініцію зі словника американського сленгу, що трактує бітника як «члена субкультури»). Вона базується на комплексі чітко артикульованих цінностей, які претендують на статус загальнонаціональних: адже шістдесятництво вийшло за межі власного соціокультурного середовища, ретранслювавши нові онтологічні, аксіологічні та ідеологічні установки для засвоєння їх широкою соціальною спільнотою.

«Ген свободи», властивий і першим, і другим, знаходив своє вивільнення у різних формах самореалізації: у  західних нонконформістів – у культі стихійної неприборканої енергії, яка диктувала відмежування від звичного способу життя: відмову від постійного місця проживання й постійних заробітків, мандрівки, джазові тусівки, експерименти зі свідомістю (вживання наркотичних речовин, активне засвоєння духовних практик Сходу, зокрема, дзен-буддизму, антиків, американських трансценденталістів), вільне кохання тощо; в українських шістдесятників – у спрямуванні пасіонарної енергії у русло пошуку власної творчої ідентичності, підпорядкованого відродженню ідентичності національної.

Антиномія засадничих соціокультурних топонімів дорога (у бітників і гіпі) і дім  (в українських шістдесятників), слушно спостережена Т. Гундоровою, насправді пов’язана з концептом руху й горіння. Засадничо – у Джека Керуака, чиє «кредо втілено безпосередньо в творах» [Денисова 2012: 262], на сторінках роману «На дорозі» (1957) із його маніфестацією людини, котра «лиш горить, горить, горить, як казкові римські свічі», і в поезії І. Драча з його програмними рядками: «Палаю – значить я живу!»). Тільки якщо у «безумців Дзену» (так характеризували в той час бітників і гіпі: див. роман Д. Керуака «Бродяги, що шукають дхарми») ця дорога (як рух) веде у невизначеність, невідомість (звідси – звертання до психоделічних речовин) – чи не туди, де ці казкові римські свічі  вибухають «серед зірок павуками світла» (за Д. Керуаком), то рух шістдесятників – це завжди «дорога до себе» справжнього, до дому, до національного як імперативного. А тому вона означена цілком конкретними маркерами, що врівноважують традиційне й новаторське у системі загальнолюдських аксіологічних понять. Інакше кажучи, для гіпі важливим було природно-індивідуальне (несвідоме, емоційне, спонтане), тоді як в українських шістдесятників воно підпорядковувалося свідомому, раціональному, соціальному, національному з приматом родового, онтологічно укоріненого. Однак мусимо визнати, що з бітництвом був пов'язаний і подальший розвиток «ідеологічного бунту в американському суспільстві, рух “нових лівих”, контркультура» [Денисова 2012: 258].

Спрага оновлення хвилею докотилася й до Східної Європи. Відтак «Празька весна» 1968 р. внесла нові імпульси й відчуття солідаризації в середовище українського шістдесятництва, котре на той час було послаблене утисками й репресивними заходами тоталітарної влади. Простежуючи, як «скресла крига» не тільки в Празі й Братиславі, а й у провінціях колишньої Чехо-Словаччини, М. Неврлий наголошує на тому, що ідеї «Празької весни» чи не найбільше резонували в Пряшеві – вони іскрою перекинулися й до Києва і Львова, «посилили шістдесятників» [Неврлий 2000: 103]. Процеси бунтарства й оновлення заторкнули на слов’янських теренах не тільки масову свідомість, а й свідомість художню. Письменники дедалі більше відходили від заданої офіційними ідеологами проблематики й занурювалися в стихію підсвідомих творчих імпульсів, являючи новий рівень метафористики. Так, прикметною була вже сама назва збірки віршів пряшівського поета Степана Гостиняка «Пропоную вам свою дорогу» (1965), яка вводить у соціокультурний і літературний дискурси саму можливість альтернативної пропозиції, альтернативного бачення дороги, руху, поступу, світу, авторську (не знеособлену колективістським «ми», а гранично індивідуалізовану) впевненість у правильності обраного шляху, відкриту декларацію своєї позиції. Вона прямо перегукується з метафорикою оновлення, що запанувала в західному й українському творчому середовищі.У середині 1960-х рр. в атмосфері критики «культівської моделі поезії», до якої сміливо вдавалися Й.Збіглей, Ю. Бача (виразний варіант соціально-національної критики), Й. Шелепець, І. Галайда та ін., коли чеська поезія зробила якісний прорив на всіх рівнях, а словацька особливо форсувала формальні прийоми, «місцева поезія», як її означує Андрій Червеняк, або, інакше кажучи, україномовна на пряшівських теренах, «стала бути схожою на бога Януса: одне її обличчя – це традиція, друге – Гостиняк», котрий, за словами критика, відновив індуктивну поезію, давши їй стрижень – метафору» [Українська поезія Чехословаччини за 1965 рік 1967:  365 ]. Така маніфестація-виклик С. Гостиняка вже в самій назві книжки «Пропоную вам свою дорогу» виразно вказувала на свідоме відмежування від попереднього соціокультурного й поетичного досвіду й пошуки власного голосу – на цей шлях модернізації художньої свідомості автор запрошував і своїх колег.

Література ХХ ст. з її духом соціально детермінованого  експериментаторства збагатила сучасні літературознавчі теорії новими місткими метафорами сутнісного оновлення парадигми світоглядних пошуків, що, проте, не позбавило ці теорії суперечливого духу вічно змінних критеріїв стосунку людини й світу, де домінанти «Я» і «Світ» постійно й амбіційно претендують на перестановку доданків, від чого сума наших знань, на відміну від математичних аксіом, плинно змінюється – і це не вимагає доведення. Тож проекція українського шістдесятництва на світовий контекст потребує й певного філософського й соціокультурного фактологічного контексту, покликаного увиразнити світові тенденції у сфері гуманітаристики. Так, світоглядний злам молодого покоління на Заході було окреслено цілком конкретними філософсько-світоглядними імпульсами університетської наукової думки: йдеться про вихід  «Міфології» Р. Барта (1957), «Структурної антропології»  К. Леві-Строса (1958), «Історії безумства в класичну епоху» М. Фуко  (1961), «однієї з найбільших праць 1960-х рр.» (Д. Келлнер) «Одновимірна людина» представника раціональної франкфуртської критики Г. Маркузе (1964 р. видана у США, 1967 р. – у ФРН) з її акцентацією уваги на проблемі бездуховності, пізнішої праці М. Фуко «Слова і речі» (1966) та ін. Знання про ці праці якщо й потрапляли у простір функціонування українського шістдесятництва, то хіба що у вигляді невидимих імпульсів, радше із відвертої критики радянської офіційної науки на адресу т. зв. апологетів «буржуазного способу життя», формуючи таким чином – від супротивного – спільний дух незгоди з «одновимірністю» стосунків людини зі світом.

Український поет-емігрант Б. Бойчук, згадуючи 1960-ті рр. як найбурхливіші в Америці, які були динамічними для нього зокрема, «внутрішньо і зовнішньо» [Бойчук 2003: 111], наголошує на суспільно-політичних підвалинах тамтешньої «соціальної революції», коли «молодь  протестувала проти духовно збанкротованого політичного істеблішменту, проти сегрегації й расизму, проти війни у В’єтнамі, проти існуючої соціальної системи…» [Бойчук 2003: 98]. Особливий вплив  на нього як письменника мало, зокрема, захоплення, по-перше, театром абсурду, особливо Беккетом, Жене і Йонеско, «золотий вік» офф-бродвейських театрів, а також польський театр Єжи Ґротовського з його новою театральною мовою –  «тіла, жестів і звуку», по-друге, також модерний балет, і по-третє, малярство. Розповідаючи про джерела постання в 1950-х рр. Нью-Йоркської групи, письменник згадує, також «ізсередини ситуації», з іншого пункту бачення, так звану Біт Ґенерацію (BeatGeneration). Найталановитішим з-поміж бітників він вважав Григорі Корсо, розвинути талант якому завадив алкоголізм і вживання наркотиків. При цьому Б. Бойчук категорично наголошує: «Ми не встановили діалогу з бітниками, та й навіть не пробували. Біт Ґенерація була глибоко американським явищем (курсив мій – Л. Т.), а ми в той час не мали ще відношення до американізму. Нас далеко сильніше притягав модернізм, який, з одного боку, був глибоко індивідуальний, а, з другого боку, широко універсальний» [Бойчук 2003: 100]. Окрім того, на той час припадає й ще один «рух, зовсім непричетний до літератури й мистецтва», про який згадує Б. Бойчук. Йдеться про гіппі-рух, який постав у 1960-1970-х рр. «Гіппі, або „діти квітів” – це були молоді хлопці й дівчата, які не хотіли вкладатися в форми суспільних чи родинних істеблішментів і „випадали” з суспільства і з родин. Воліли просто жити на вулицях і бути вільними, були ніжні й лагідні у відношенні до себе і до всіх людей. Любили квіти, прикрашували квітами себе і свою обстановку. Простягали квіти кожному, хто був сумний. Були проти будь-яких жорсткостей, а особливо проти в’єтнамської війни, –  їхнім девізом було: make love,  notwar! Тобто, „кохайтеся, не вбивайтеся”»  [Бойчук 2003: 100-101]. Що вже казати про безпосередній вплив цього «глибоко американського явища» на українських шістдесятників, до яких доходило лише його мас-медіальне відлуння, та ще й спотворене ідеологічними інтерпретаціями.

У філософському вимірі відсилання явища шістдесятництва до феноменології буття, де світоглядна вісь проходить через «поняття Буття як Сартівське Ніщо» [Гундорова 2005: 161] з його потужно песимістичним зарядом та імпульсами знецінення самого сенсу життя, покликається до світоглядної корекції екзистенціальної моделі як філософії абсурду. Проте для шістдесятників парадигма екзистенціальної філософії обертається іншим, конструктивним боком, перетворюючись на філософію чину з його культом служіння народові, спільній справі національного відродження. Тож можна, очевидно, говорити про спільний «дух часу», пронизаний протестними імпульсами, прагненням оновлення, вираженим на різних континентах у різний спосіб. Проте навряд чи можна відкинути тут бердяєвську тезу про недетермінованість творчості: «Творчість не детермінована, вона завжди є творчість із нічого, тобто із свободи» [Бердяев 1993: 59], оскільки саме детермінованість громадянським «у свободі» самовираження в його національному наповненні надавала творчості шістдесятників цілком конкретної змістової спрямованості й відповідної поетикальної специфіки. Українське шістдесятництво найперше ототожнювало себе з національним самовизначенням, національною ментальністю, і цей спалах національного самоусвідомлення виник «як розгойданий сполох свободи» (Ліна Костенко). Цей «сполох свободи» можна ще охарактеризувати словами А. Камю: «…раптово спалахує відчуття, що в людині є щось таке, з чим вона, бодай на певний час, може ототожнювати себе» [Камю 1997: 189]. Він і став рухом до поколіннєвої солідаризованості: «Солідарність людей ґрунтується на бунтівному пориві, а він, у свою чергу, знаходить виправдання лише в цій  співучасті» [Камю 1997: 196].  Французький філософ переводить індивідуалізоване Я людини (як індивідуальне страждання в абсурдному досвіді) у площину солідаризованого Ми, прокладаючи містки між екзистенціалізмом і персоналізмом, зокрема в його інтерпретації Е. Муньє, що особливо корелює зі світоглядними засадами українського шістдесятництва.

Якщо «діти» західного індустріального суспільства почали вповні відчувати гніт неототалітаризму у вигляді контролю суспільства масового споживання над людиною, котра стала рабом власних потреб, то шістдесятники, натхненні рішеннями ХХ з’їзду КПРС про засудження культу особи Сталіна, надто скоро переконалися в справедливості поетичної тези Д. Павличка: «Умер тиран – але стоїть тюрма».

Тож маємо приклад того, як спільний дух протесту, апеляція до права на вільну творчість і утвердження нової світоглядної моделі може витворити різні за своїм глибинним змістом і формою явища, кожне з яких давало власні відповіді на виклики часу й по-своєму вплинуло на соціокультурне середовище й подальший суспільний розвиток. Адже за плечима перших була стабільність буржуазного способу життя, за плечима других – голодомори й прицільне винищення інтелігенції, незажиті рани другої світової війни, сталінський терор (і з цього погляду  «шістдесяті» в українському вимірі ближчі до західноєвропейських шістдесятих, аніж до американських, адже в історії західноєвропейських протестувальників так само були й війна, й ідеологія нацистського тоталітаризму), короткочасний спалах надії після ХХ з’їзду КПРС. Така контекстуальна парадигма, окреслена, з одного боку, історичним досвідом із високим ступенем трагізму, а з другого – колоніальним статусом «своєї не своєї» землі, формувала в українських шістдесятників цілком інший світогляд – світогляд історичної відповідальності, високої моральності (несумісної з більшістю «зон освоєння» американських бітників і гіпі) і соціальної активності (на відміну від викличної асоціальності американських нонконформістів), опозиційної до офіційної влади. Індивідуальне як вияв свободи залишалося в них хіба в царині художньої творчості – на рівні вільного вибору проблематики, художньо-стильових засобів тощо.

Фактично українське шістдесятництво визрівало в лоні європейської антропологічної кризи, змістом якої є хронічний конфлікт між культурою і життям. Адже ХХ ст. стало ареною зіткнення різних світоглядних інтенцій – від тоталітарного ірраціоналізму (у варіанті нацизму з домінантою первісних антираціоналістичних інстинктів та у варіанті сталінізму, «освяченого» марксизмом-ленінізмом із його нав’язливою ідеєю «світової революції») – до різних моделей екзистенціалізму, що наповнювали вчення С. К’єркегора новим, часто суперечливим змістом ( Ж-П. Сартр, К. Ясперс, Камю, М. Мерло-Понті та ін.).  

Закономірною захисною реакцією на «знечулення» світу, раз по раз шокованого непередбаченістю й високим рівнем катастрофізму, став зрештою новий (точніше, оновлений) раціоналізм у сократівській моделі абстрактно-логічного тлумачення духу. Згідно з таким прагматичним, неопозитивістським світоглядним поворотом, зумовленим інтервенцією раціоналістичної методології у сфері природничо-наукового пізнання в сферу знання гуманітарного, «раціонально» облаштований світ мав забезпечити людині прогнозованість, стабільність. Звідси – зміцнення позицій методу структурного аналізу в галузі психології, літературознавства й мовознавства й поширення його на різні сфери культури: перший етап – 1920-1950-ті рр.); другий  його етап припав на 1950-1960-ті рр. (К. Леві-Строс, Р. Барт, Ж. Лакан, М. Фуко,  Л. Альтюссер та ін.). Панування  надраціоналізму як своєрідної гармонії чуттєвого й раціонального (К. Леві-Строс), соціологіки як своєрідної структури (Р. Барт), історії ідей (М. Фуко), психоаналітичних домінант (Ж. Лакан) й інших структурних концептів, що підносять об’єктивні структур-раціоналізовані моделі, позбавлені статусності суб'єкта, було зрештою вкладене Л. Альтюссером у тезу «теоретичного антигуманізму». Структурально-семіотичний лінгвістичний експеримент із простором тексту (в радянському тоталітарному просторі  це Тартуська школа з її прагненням самодостатності ізольованого світу), коли «згортання» простору або, інакше кажучи, «вихід» в інший, редукований простір – як теоретичне завоювання і як реалізація екзистенційної спроби відвоювати власний суб’єктивний локус просторобуття, нібито «захищений» від непередбачуваності зовнішніх деструктивних сил, був «підсумований» 1968 р. написом на дошці в аудиторіях Сорбони «Структури не виходять на вулиці». У такий спосіб французькі студенти заманіфестували свій протестний вихід на вулиці Парижа [Див.: Подорога: Електронний ресурс]. Однак це вже був період згортання активної фази українського шістдесятництва, яке потрапило в лещата репресивних заходів тоталітарної системи, яка «відкликала» назад послаблення «хрущовської відлиги».

З огляду на всі ці процеси, середина ХХ ст. вияскравила цікаві тенденції як у західній, так і в українській літературах. Вони мали і лінії зближення, і лінії роз’єднання, що їх найдоцільніше шукати в площині епічності, яка від часів Аристотеля визначає жанрову ієрархію літератури (див. твори Гегеля, Гете, Шиллера, Т. Бовсунівської, Н. Копистянської та ін.). В рамках означеної теми мова може йти не стільки про епіку, що історично несе в собі ген героїзму й розгортає код ідеального як тип художнього узагальнення через панорамність,  історико-соціальний масштаб оповіді, скільки про епічність «не як масштаб охоплення й синтезу», але як сутнісну жанротвірну категорію, як «органічне відчуття соціуму, що неодмінно стоїть за кожною особистістю незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні» [Денисова 1989: 66]. Тим більше, що друге завдання покладається на роман як найбільш динамічний, пластичний і найбільш дотикальний до больових точок соціуму жанр, життєспроможність якого, проте, стала темою чи не найбільших літературно-критичних і літературознавчих дискусій ХХ ст. Проте незмінним залишається уявлення, згідно з яким основним жанротвірним фактором роману-епопеї як своєрідного зразка літературної серіальності є образ автора, зазвичай деперсоналізований, дистанційований від зображуваних, часто міфологізованих подій, тоді як роман, сказати б, універсального типу а priori є автороцентричним. Адже він відображає сам процес формування контакту особистості з зовнішнім світом і при цьому не втрачає тієї чи тієї міри епічності, хоча за основними своїми параметрами протилежний епосові [Денисова 1989: 66]. Йдеться про необхідність у даному контексті відділити епічність як родову ознаку, що характеризує роман на всіх стадіях його розвитку, від епопейності («епохальності»), яка можлива в одних романах, а іншим протипоказана.

При цьому слід мати на увазі той факт, що роман як найбільш темпорально відкритий, а отже незавершений жанр, наділений, за спостереженням Т. Денисової, змінним характером і змінною формою епічності, варіативністю  її міри й перерозподілу в тканині художнього твору [Денисова 1989: 66-67]. Проте як визначальна константа він має і свій потенціал стабільності. Увага до проблем епічності зазвичай зумовлена в літературознавстві дослідженням специфіки романної прози, великих поетичних (епічних) форм або ж проблем трансформації жанрової системи. З огляду на це можна зазначити: скажімо, Н. Копистянська  у монографії «Жанр, жанрова система у просторі літературознавства», генологічно досліджуючи літературні роди і жанри у їх взаємодії, аналізує поняття жанр, жанрова система, однак уникає розгляду самого поняття «епічність». Розглядаючи теорію літературних жанрів, сформованих упродовж доби постмодернізму, Т.Бовсунівська (монографії «Основи теорії літературних жанрів» і «Когнітивна жанрологія і поетика») поняття «епічності» не виокремлює, а звертається до цієї жанрової ознаки побіжно, лише в разі контекстуальної потреби. Так само залишають поза увагою цю проблему й інші сучасні дослідники.

У середині ХХ ст. літературно-мистецький Захід переживав процеси дегуманізації суспільства, відчуження особистості, яка потрапила під тиск цивілізації споживацтва й перетворилася на одновимірну людину, «людину без властивостей» (однойменний роман Р. Музиля). «Абсолютизація заперечення» [Уваров 1989: 137], віддзеркаливши тенденцію неприйняття соціальної реальності, спровокувала, скажімо, в французькій літературі протестні тенденції, зокрема, в т. зв. літературі «великої відмови» 1960-х рр., духовно пов’язаній з літературою абсурду» (1950-1960-ті рр.), найяскравіше репрезентованою іменами Беккета та Іонеску [Уваров 1989: 133]. Водночас завойовував право на існування французький психологічний роман 1960-1980 рр., що намагався подолати межі відчуження, «скасувати» утилітарність, функціональність стосунків, викликану домінуванням у суспільстві взаємин людини й капіталу. Так само спровоковано появу американського новоавангардистського роману 1960-х рр., літератури «чорного гумору» 1950-1960 рр. з її спробою реанімувати сам жанр роману. Тогочасна американська література перебувала в режимі гострих дискусій модерністів і «новороманістів» щодо життєздатності роману, коли модерністський роман маніфестував «розрив зв’язків людини зі світом», «зруйнування епічності», а в буттєвому світі – межові ситуації відчуження, ізольованості, «напруженої самотності», показував роман як «явище, що втратило соціальність» [Денисова 1989: 69]. 

Якщо екстраполювати світові тенденції на українську прозу середини ХХ ст., то в першій частині цієї тези можна говорити про певну синхронізацію утвердження індивідуалізму (в українському контексті радше – виразного персоналізму з глибокою індивідуалізацією особистості) на початку 1960-х рр. А друга її частина відсилає до певної, умовно кажучи, дискусії щодо взаємостосунків у парадигмі людина/соціум, визначених іншою соціокультурною ситуацією та іншим ідейно-соціальним і художньо-естетичним  досвідом.

Подолавши інерцію монументальної лжеепічності панорамно орієнтованої соцреалістичної літератури 1950-х рр. (і попередніх десятиліть) із її міфологізованою парадигмою історичних процесів і деперсоналізацією «суспільно важливого» героя, позбавленого права на екзистенціальність і приватність, українська проза 1960-х рр. у кращих її зразках, окрім руйнування цієї «епічності», долала (більшою чи меншою мірою) ті складники традиційного реалістичного письма, що їх чітко вирізняє Д.Наливайко: розвинений описово-етнографічний елемент; форма оповіді, в якій спостерігається народний склад мислення й мовлення; особливе співвідношення з романтизмом, стійка синкретичність реалістичних і романтичних елементів; використання арсеналу фольклорних зображально-виражальних засобів, органічно близьких основному адресатові цієї літератури [Наливайко 1993: 96]. Тобто риси, за якими кодифікуються типологічні відмінності української реалістичної літератури від літератур російської й західноєвропейських. Саме тому в середовищі українських шістдесятників – а саме вони змінювали соцреалістично-центричну естетичну парадигму художнього мислення – спостерігається потужне зацікавлення літературою Розстріляного відродження з її урбаністичними імпульсами й трансформаціями рустикального канону; а також літературою світовою, яка не тільки служить взірцем для пошуку нових виражальних засобів, а й зрештою перетворюється на  об’єкт художньої рефлексії. Традиційна національна культура, органічно ними засвоєна, була переважно джерелом світоглядного досвіду, оскільки а priori несла в собі засвоєне художньою свідомістю глибинне світоглядне навантаження. Зокрема, шістдесятники використали традиційний принцип зображення селянського світу з «внутрішнього, а не зовнішнього погляду», вирізнений (після О. Білецького) Д. Наливайком, зосередивши мистецьку увагу не стільки на нерві співпережиття, скільки на «пункті» психологічної суголосності.

Неоромантична тенденція, що опосередковано прийшла як «із усієї широчезної гами европейських духовних напрямків»,  так і з національної фольклорної традиції, коли все запозичене  «перетворювалось і переформовувалось» [Чижевський 2005:105] відповідно до особливостей національної ментальності, актуалізувала концепти національного духу на новому рівні художньої свідомості. Адже глобальна взаємозалежність, що проходить по лінії народ/історія, – основна тема української романтичної традиції, яка водночас належить до основних проблем національного руху. Користуючись системою оцінок Д.Чижевського, можна говорити про те, що саме національний рух суттєво впливав на творчість українських літераторів, яка часто була «не лише відгуком, але й відповіддю Заходу» [Чижевський 2005: 105]. Однак саме переосмислення епічності/лжеепічності по цій лінії народ/історія (найпримітивніші зразки такої лжеепічності якраз і дала попередня література соцреалізму) виводить письменство 1960-х рр. на хвилю викличного демонтажу апробованої й доведеної часом до абсурду соцреалістичної монументальності, що надалі відобразилося в жанрових трансформаціях і модифікаціях. Т.Гундорова називає спроби шістдесятників поміркованим модернізмом, «філософію культури якого визначило не творення нової культури, заданої Ідеальною Формою, як це бачимо у „високому” модернізмі західного типу, а швидше – інтеґрацію модерної форми з національно-народною традицією (і на цьому незрідка наголошує яскравий представник шістдесятництва Вал. Шевчук – Л.Т.)», яка бралася «не так міфологічно, як раціонально» [Гундорова 2004: 6], що, проте, не дає підстав для сумнівів щодо органічності такого поміркованого раціоналізму. Проте, тут треба зважати й на весь комплекс тогочасних суспільних, соціокультурних умов. Адже твори такого «стриманого» модернізму «підказані й тодішньою суспільною та літературною атмосферою, й свідомим прагненням, й інтуїцією…» [Цит. за: Жулинський 1987: 12] – і це твердження шістдесятника Є.Гуцала годі заперечити.

Розглядаючи творчу палітру шістдесятництва, цілком можна говорити про тенденцію неореалізму з пошуком стилістичної рівноваги між об’єктивним/суб’єктивним (за класифікацією Ю.Борєва, психологічного реалізму з проекцією почуття відповідальності людини за власне духовне наповнення; інтелектуального реалізму з імперативом декларації й творення добра всупереч дисгармонійності світу, розширення меж власної свободи) [Див.: Борев 2001: 420-455], що вже в 1970-ті рр. трансформується в твори магічного реалізму як нетрадиційну спробу розширити  межі хронотопу повсякдення. Тому М.Ільницький й означує парадигму розгортання художньої свідомості шістдесятників таким нібито парадоксальним, а проте досить умотивованим чином: «Від епічності до … епічності» [Див.: Ільницький 2005]. Ранній етап творчості шістдесятників, який «скасовував» право на життя монументальній епічності їхніх попередників, він «вкладав» у простір між епічністю до-шістдесятників і їхньою власною епічністю, що виявила себе у пізніших  жанрах повісті й роману (зокрема, історичної романістики), коли змінився «баланс співвідношення особистості й суспільства» [Ільницький 2005: 100].

Прийнявши за висхідну тезу Н.Бернадської про ледь помітне розхитування наприкінці 1950-х рр. «нормативної моделі світу шляхом переакцентування конфліктів, поглиблення їх морально-етичної і морально-психологічної сутності, проте із збереженням художніх кліше та панівних ідеологем», на прикладі творчості шістдесятників потверджуємо її ж спостереження, згідно з яким у літературі спочатку відбувається переакцентування на рівні тематико-проблемному, а згодом зазнає змін і поетика творів, їхня жанрова матриця [Див.: Бернадська 2004]. Йдеться тут виключно про роман, однак неабияку роль у розхитуванні означеної нормативної моделі світу, безперечно, відіграла й новелістика того періоду (Вал. Шевчук, В. Дрозд, Є. Гуцало, Ю. Щербак, Гр. Тютюнник та ін.), яка через відображення трансіндивідуальних елементів готувала художню свідомість до темпоральних зміщень і діалогізованого мислення романних різновидів 1970-х рр. (виробничий та історичний романи, за Н.Бернадською, набувають «людських» вимірів, ідеологічний починає тяжіти до філософського, інтелектуального; зростає питома вага часових трансформацій, сюжетних моделей дискусії, роздумів, фольклорно-міфологічних елементів тощо). Чи не найбільш «революційну» роль у розхитуванні соцреалістичного романного канону відіграє український «химерний» роман із цілою низкою різновидів (іронічно-«коментувальний», історико-«легендний», гротесково-фантастичний, притчевий, алегорично-поетичний, казковий, міфологічно-поетичний) [Бернадська 2004, 207]. Саме з початком 1970-х рр., коли духовний простір у всій його буттєвій атрибутивності було стиснуто заборонами, цензурою й репресіями, актуалізовується наративний дискурс інтерпретації історії: поступово відбувається досить потужний вибух історичної прози (Вал.Шевчук, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін.). Вектор конструювання майбутнього перемістився зі сфери сучасного, яке вже встигло «закріпити» себе в малих прозових формах, у сферу минулого, асимілюючи унікальну можливість  актуалізувати «вузли історії» і показати, як історія «видобувається із подій» (П.Рікер):  йдеться насамперед про романи проекції, коли минуле й сучасне взаємно проектуються, посилаючи відповідні  імпульси в майбутнє, духовно його конструюючи.

Вириваючись за межі закритої суб’єктності з її  формально індивідуальною (в міру дозволеного) стилістикою й досить безликою творчою манерою (а не стилем), що визначали лжеепічний монументалізм творів апологетів соцреалізму, коли рефлексія «виконувала ідеологічно-теоретичну і навіть нормативно-регулятивну функції в організації культурної діяльності соціуму» [Устюгова 1996: 94], на початку 1960-х рр. письменники-шістдесятники рухалися в напрямку пошуку індивідуального стилю, утверджуючи цим нові межі – межі  відкритої суб’єктності (терміни О.Устюгової). Їхня художня свідомість, затиснута романними взірцями соцреалістичного штибу з лакованістю «ходульної героїзації» (М.Бахтін), монументальністю ідеологічних побудов і надбудов, цілеспрямованим позитивізмом героїв, спрощенням психологічних колізій, активізувалася під «безпосередньою дією тих змін у самій дійсності, які й визначають роман», оскільки саме він глибоко, суттєво, чутливо й швидко відображає становлення самої дійсності [Бахтин 1970: 98].

Але все це сталося пізніше, а на початку 1960-х рр. (як, власне, і досі) актуальним залишалося запитання: чому ж у цей час стався прорив саме у жанрових межах малої прози? Пошуки відповіді на поставлене запитання можна шукати у теорії діалогізму М.Бахтіна, адже роман як втілення діалогічних структур художньої свідомості народжується тоді, коли автор дозріває вступити у відкритий діалог із суспільством. Натомість монологічна тональність новели є потребою переважно «внутрішньої розмови». Оскільки наскрізь діалогічною була поезія 1960-х рр., яка балансувала на межі між національною риторикою й естетичними ідеалами, то прозові жанри мусили врівноважуватися «внутрішнім виміром» людини, апелюючи не стільки до її громадянського начала (з цією роллю цілком справлялася поезія), скільки до психологічних первнів особистості, котра перебувала в стані трансформації свідомості. Це було логічно з погляду відновлення антропологічної рівноваги травмованої всім попереднім досвідом людини. Адже в тій картині світу, що її вибудовувала тогочасна література, безперечно, передбачалося два пласти: зовнішній і внутрішній.

Виходячи з бахтінської тези щодо жанрової незавершеності роману («Роман – єдиний жанр, що перебуває у становленні, тому він більш глибоко, суттєво, чутливо і швидко відображає становлення самої дійсності» [Бахтин 1970: 98]), логічно переформулюємо запитання: чому початок 1960-х рр., коли в суспільстві утверджувалися нові світоглядні домінанти й моделі поведінки, не ознаменувався вибухом цього пластичного жанру? Чи тільки молодістю тих, хто бурхливо входив тоді в літературу, пояснюється така ситуація? Чи, може, відіграв роль фактор часу, який обертається обома сторонами: по-перше, вузькі межі (коридор), що його ситуація призначила для творчої самореалізації шістдесятників, по-друге, та обставина, що роман потребує більшого часу на осмислення реальності і на сам процес написання? Відповіді не такі очевидні, як здається на перший погляд, адже кількість написаного у малих жанрах цілком могла би бути «переведена» у романний формат. Не допомагає знайти остаточну відповідь і теза, згідно з якою роман потребує довшої дистанції між автором і дійсністю, що стає об’єктом художнього дослідження, – для осмислення й узагальнення. Адже роман  так само може виростати зсередини самої соціоекзистенційної ситуації, коли автор ставить перед собою глобальну мету й значно амбітніші плани.

 З одного боку, тут і справді дався взнаки надто молодий вік письменників-неофітів і, можливо, певний острах перед  «великими жанрами», в якому тоді працювали визнані метри. А з другого, спрацювала й певна упередженість до скомпрометованого, здевальвованого, нормативно змодельованого великоформатного (лжеепічного) жанру, що його надмірно експлуатувала ідеологія і який повною мірою відобразив усі гримаси  соціалістичного реалізму: монументальність, лакованість, композиційну й психологічну налаштованість на прогнозованого позитивного героя та ін. Тоді як новела/оповідання менше надається до ідеологічних спотворень життя: її «нерв» перебуває у площині глибоко внутрішнього, інтимного. Окрім того, це був і певний виклик: у малих жанрових формах показати великі людинознавчі проблеми. Тож тогочасна проза мусила в міру можливостей долати межі соцреалізму, адже «новий критичний реалізм» у межах формування постсоцреалістичної жанрової парадигми гальмувався інерцією спротиву існуючих жанрових форм (жанрової ієрархії). Так схематичний роман зразка 1950-х рр. поступився місцем новелістиці, що стала одним із прикладів зумовленості, за І.Денисюком, «ідейно-художніми напрямами, які приймають соціальне замовлення доби й коригують жанри» [Денисюк 1999: 22]. Саме новелістика репрезентувала  етику «моральної міри» (Є.Мелетинський), що її принесли в соціокультурний простір шістдесятники. Жанр роману як зона й поле «ціннісного сприйняття й відображення світу», що дає «точки зору й ціннісні орієнтири» [Бахтин 1970: 112-113], на початок їхнього входження у велику літературу перебував ще в конфліктній ситуації з художньою свідомістю, яка потребувала певної кристалізації. Тож на початку 1960-х рр. прозаїкам ще належало набути відчуття дистанційності від безпосереднього сприйняття реальності – тієї стихії «незавершеного теперішнього», з якою стикається й яку асимілює в художню матерію жанр роману.

Вводячи процес утвердження тогочасної української новелістики у світовий контекст і світові тенденції відчуження героя від суспільно-соціальних процесів, психологічну локалізацію в просторі власного «Я» і його довколишнього побутово-психологічного ландшафту, наближення до кіномонтажної специфіки художнього освоєння дійсності, бачимо, що така спроба за всієї її доцільності й доказовості все ж потребує певних застережень. Важко не погодитися з тезою О.Звєрєва, згідно з якою оповідання якоюсь мірою послужило ідеальною формою для того, щоб набуло художньої виразності  властиве новому поколінню  відчуття ненадійності, крихкості людських  зв’язків, насамперед властиве американським прозаїкам-авангардистам 1960-х рр., «улюбленою метафорою котрих була „метафора змертвілого, беззв’язного світу” і котрі перетворювали прозу в колаж, у недбало, наспіх змонтовану кінострічку, де зіштовхування підкреслено різнорідних скалок дійсності виглядало абсурдно і, як передбачалося, смішно» [Зверев 1989: 6]. Однак світ, що його носили в своїй душі діти «хрущовської відлиги», був не змертвілим, а радше зболеним, зраненим травмами і заборонними лещатами, проте певна «незв’язаність» його причинно-наслідкових парадигм була очевидною. Попри те шістдесятникам притаманні не поспіх і зумисна недбалість, а вихлюп того органічного для них світосприйняття, яке вони гуманізували, психологічно обсервували й ліризували, не вдаючись до лікувального для американської новелістики передбачуваного сміху, що його позиціонує абсурдизм. Адже сміх, гротеск лікує тоді, коли інші «ліки» вже вичерпано – українська ж новелістика  мала величезний потенційний запас непробудженого ліризму, невиявленого досі турбулентного психологізму, які колажували художню реальність із більшою мірою достовірності, ніж зіштовхування «різнорідних скалок дійсності», до сприйняття й дешифрування якого не була готова тогочасна українська ментальність.

За свідченням самих шістдесятників, їм імпонувала поетика неореалізму італійського кінематографу з його акцентацією на поетиці реального факту, фокусуванні на фрагменті життя, всебічний розгляд якого дає для розуміння внутрішнього життя людини більше, ніж поетика події, колізії, зіштовхування антиподів тощо [Тарнашинська 2001: 94-95]. Нерв суб’єктивності, властивий малій прозі, дозволив молодим письменникам на канві реалістичного зображення життя розвинути лірико-імпресіоністичну за формою і типом художнього мислення новелістику, соціально відкориговану «правдою життя». Психологічне рефлексування, глибоке проникнення у внутрішній світ героя, переважно у внутрішній, а не зовнішній зміст, виразні сецесійні засоби, фіксація «моменту пережиття», де особливо конструктивну роль відіграють, окрім концептуальної деталі, внутрішні стани людини, пейзажі як «стани природи» й кореляція перших із другими – все це дає підстави говорити про певний відсвіт художньо-стильових тенденцій порубіжних епох на «екранну площину» української літератури кінця 1950-х – початку 1960 рр. Подібний підхід творив ті антропологічні колізії суб’єктивної відкритості наративних структур, які й викликали різнотлумачення з приводу нібито недостатності соціальної заанґажованості молодих прозаїків. На такому дещо імпресіоністично «розмитому» тлі зображення дійсності не відразу вдалося побачити соціальну перспективу тодішньої прози, проекцію її на формування суспільних ідеалів: «…письменник зображує ситуації не завжди соціально місткі, переважно морально-етичного змісту; їх вияв здійснюється іноді на периферії соціальних зв’язків і обставин, але висновки розпросторюються на загальну суспільну атмосферу щоденного життя» [Жулинський 1987: 9].

Оскільки роман є «чисто композиційною формою організації словесних мас, нею здійснюється в естетичному об’єкті архітектонічна форма художнього завершення історичної чи соціальної події, що є різновидом форми епічного завершення» [Бахтин 1986: 39],  можна резюмувати: у візії, а відтак у художній свідомості шістдесятників модель світу, яку вони осягали й намагалися вибудувати в художніх формах, на той час ще не набула архітектонічної завершеності, концептуалізації соціальної реальності, а перебувала в процесі обсервації й засвоєння художньою свідомістю. Свою практику «відображати подію на одному ціннісно-часовому рівні із самим собою і зі своїми сучасниками (а, відповідно, і на основі особистого досвіду й вимислу» [Бахтин 1970: 103] вони якраз і набували через практику внутрішньої ціннісно-темпоральної психологічності з допомогою новелістичних структур. І не тільки тому, що новелістичний жанр можна умовно віднести до «зондажних» або, як помилково вважають деякі дослідники, до підготовчих – у надії на створення ширших художніх полотен – жанрів. Твердження про те, нібито існує новелістичне мислення – як паралельне чи альтернативне до мислення романного, викликає  певні сумніви: принцип аналогії не завжди доказовий. Так само неправомірно говорити про асиміляцію романним мисленням, кажучи умовно, мислення новелістичного. Якщо користуватися терміном Ю.Тинянова щодо жанрової установки, яка організовує «підпорядковані фактори» й визначає функціональну жанровість твору,  домінантною тут бачиться саме психологічна настанова, що має кількашарову структуру мотивації.

Процес романізації жанрів (у бахтінському розумінні) відбувався поступово й підспудно впродовж 1960-х рр., готуючи «вибух» романної прози у 1970-х рр. «Жанрова креативність є суто антропологічною властивістю, проте й саме існування жанру, скажімо, роману, має антропологічну мотивацію», оскільки жанр відображає процеси «походження та психічного й соціального становлення людства» [Бовсунівська 2008: 507]. Зображення людини як приватної особи залишається жанроутворювальною ознакою роману, незалежно від епохи чи літературного напряму (на чому наголошує й Н.Бернадська). Але ця риса не є самодостатньою: тільки в поєднанні зі специфічними структурними ознаками вона творить теоретичну модель жанру. Така антропологічна залежність, що актуалізує антропологічний фактор жанротворення [Бовсунівська 2008: 507], дає підстави перевести оптику бачення жанрової самовизначеності шістдесятників у час їхнього приходу в літературу в площину психологічних закономірностей, які можуть по-різному спрацьовувати на різних етапах соціокультурного розвитку суспільства. Тож якщо розглядати прозовий доробок шістдесятників з погляду жанрології, виникає логічний висновок: новелістика стала фактично предтечею їхньої романістики: і Вал.Шевчук, і В.Дрозд, і Є.Гуцало згодом перейшли до великих прозових форм. Подібної траєкторії розвитку міг би зазнати, ймовірно, й найвизначніший майстер малої прози Гр.Тютюнник.

І все ж доцільно ще раз переформулювати запитання: новелістика шістдесятників – це прообраз великих наративних структур чи самодостатня наративна модель? Або, за Д.Ліхачовим: новелістика у дискурсі українського шістдесятництва постала як «жанр-васал» чи «жанр-сюзерен»? Очевидно, не слід буквально сприймати твердження Т.Бовсунівської, що створення з різних жанрів певної їх суми призводить до переродження жанрів [Бовсунівська 2008: 123], оскільки це складні трансформаційно-мутаційні процеси художньої свідомості митців, хоча й відкидати тезу про перехід кількості у якість  теж не можна: йдеться про внутрішній процес накопичення письменником вражень та узагальнень, аж до того моменту, коли він відчує готовність номер один до переходу в структуру іншого жанру. Очевидно, суттєвішу роль відіграє «градус» набуття письменником тієї чи тієї стильової манери, що виражає актуальні смисли, а відтак матеріалізує їх у відповідному жанровому формоутворенні. Зважаючи на те, що роман «погано уживається з іншими жанрами» [Бахтин 1970: 96], претендуючи на всеохопне панування, проза початку 1960-х рр. apriori могла зайняти хіба нішу в офіційному жанровому каноні, де домінували романні форми (Л.Первомайський, Григорій Тютюнник, О.Гончар, П.Загребельний та ін.), хіба у вигляді новели й оповідання. І лише тоді, коли прозаїки почали мисленнєво виходити за жанрові межі малих наративних структур, жанр роману, який має, за С.Аверинцевим, «свою власну волю», і авторська воля «не сміє з нею сперечатися» [Аверинцев 1996: 147],  починає витісняти їхню новелістику. Адже в  особливі моменти історико-літературного процесу «категорія жанру залишається значно суттєвішою, вагомішою, реальнішою, ніж категорія авторства» [Аверинцев 1996: 147].

Сучасна романоцентрична жанрологія, яка має за об’єкт чи не найстабільнішої уваги саме жанр роману, визначає місце новели й оповідання теж як досить стабільне, прогнозоване, антропологічно вмотивоване. Проте й сам роман, поширюючи свій вплив і на інші жанри,  сприяє їх оновленню: «…він заряджає їх становленням і незавершеністю» [Бахтин 1970: 98], більше того, передбачає, за М.Бахтіним, майбутній розвиток усієї літератури. Чи не тому простір лапідарної новелістики Є.Гуцала, В.Дрозда та й Вал.Шевчука поступово витісняється жорсткою, викінчено місткою, діалогічно насиченою новелістикою Гр.Тютюнника. На відміну від малої прози попередніх авторів, що репрезентує рефлексивного героя, вона подає персонажа як сформований продукт деформаційних суспільних процесів. Така трансформація не лише  ситуативно віддзеркалює пульсацію часу, а й вказує на певні жанрові темпоральні взаємопроникнення. У цьому контексті не можна відкидати тези Є.Мелетинського, згідно з якою новела розцвітає в перехідні епохи й або передує «формуванню великих епічних форм або слідує за їх частковим занепадом»: вона, як і інші жанри, розвивається й еволюціонує з відносною незалежністю від інших літературних жанрів [Мелетинский 1990: 7].

 Тож освоюючи «зону максимального контакту з теперішнім (сучасністю) в його незавершеності» [Бахтин 1970: 101] через пластичні можливості новелістики, література 1960-х рр. адсорбувала в просторі національно-мовної свідомості й світові тенденції становлення «свідомостей» інших національних літератур, зокрема колишнього спільного культурного простору, а також досвід «свідомостей» європейської й американської літератур. Тобто романна свідомість другої половини ХХ ст. як передумова «нової епічності» формувалася всередині складного конгломерату  інших  «свідомостей» – із виразним тяжінням до національних трансформацій усього засвоєного ззовні й домінуванням саме національних компонентів. Так національна свідомість, а відтак і національна мова вираження починають «наче народжуватися заново» [Бахтин 1970: 102], підняті до рівня національної ідеї й національного духу.

ЛІТЕРАТУРА

Аверинцев 1996: ААверинцев, С.С.: Риторика и истоки европейской литературной традиции. «Языки русской культуры», Москва 1996.

Бахтин 1970:  Бахтин М.М: Эпос и роман (О методологии исследования романа)/М.М. Бахтин. In: Вопросы литературы. №1.1970, с. 95-122.

Бахтин 1986: Бахтин М. М.: Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве. Литературно-критические статьи. Художественная литература, Москва 1986.

Бердяев  1993: Бердяев Н. А.: О назначении человека. Республика, Москва 1993.

Бернадська 2004: Бернадська Н.І.: Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція. Академвидав, Київ 2004.

Бовсунівська 2008: Бовсунівська Т.В.: Основи теорії літературних  жанрів. Вид.-поліграф. центр «Київський університет», Київ 2008.

Бойчук 2003: Бойчук Б. М.: Спомини в біографії. Факт, Київ 2003.

Борев 2001: Борев Ю. Период модернизированного реализма: поиск новых надежд. In: Теория литературы. Т. ІУ: Литературный процесс. ИМЛИ РАН, «Наследие», Москва 2001, с. 420-455.

Вайль, Генис  1996: Вайль П. Генис А. 60-е. Мир советского человека. Новое лит. обозрение, Москва 1996.

Гундорова  2005: Гундорова Т. І.: Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. Критика, Київ 2005.

Гундорова  2004: Гундорова Т.І.  Шістдесятництво: метафора, ім’я, дім. In: Коцюбинська М. Мої обрії: У 2-х т. Т. 1. – Дух і літера, Київ 2004, с. 4-10.

Денисова 2012: Денисова Т. Н.: Історія американської літератури ХХ століття. ВД «КМ Академія», Київ 2012.

Денисова 1989: Денисова Т.Н.: Новейшая готика (о жанровых модификациях современного американского романа. In: Жанровое разнообразие современной прозы Запада/ відп. ред. Д. В. Затонский. Наукова думка, Київ 1989, с. 59-127.

Денисюк 1999: Денисюк І.О.: Розвиток української малої прози ХІХ-поч. ХХ ст. Наук.-вид. тов.-во «Академічний Експрес», Львів 1999.

Жулинський  1987: Жулинський М.Г.: У передчутті радості. In: Євген Гуцало. Вибрані твори: в 2-х т. Т. 1. Радянський письменник, Київ 1987, с. 5-2.

Зверев 1989: Зверев А.: Тридцать пять штрихов к портрету Америки. In: Современная американская новелла: 70-80 годы. Радуга, Москва 1989, с. 3-19.

Ільницький 2005: Ільницький М.: У фокусі віддзеркалень. Статті. Портрети. Спогади. Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, Львів 2005.

Кайку 2006:  Кайку М.: Гіперпростір: наукова одіссея крізь паралельні світи, викривлений простір-час і десятий вимір: уривки з книги [Електронна версія]. Режим доступу: http://www.mao.kiev.ua/jscans/2006-1-kaiku.pdf

Камю 1997: Камю А.: Бунтівна людина. In: Вибрані твори: у 3-х т. Т. 3: Есе. Фоліо, Харків 1997, с. 181-438.

Мелетинский 1990: Мелетинский Е.М.: Историческая поэтика новеллы  Наука, Москва 1990.

Наливайко 1993: Наливайко Д.С.: Українська реалістична література в порівняльно-типологічному зрізі. In: Хроніка-2000. Вип. 5. 1993, с. 81-96.

Неврлий 2000: Неврлий М.: Слов’янський контекст шістдесятництва. In: Сучасність. №1. 2000, с. 101-109.

Подорога 1968:  Подорога В. А.: До и после «мая 68». «Левый интеллектуал» и его Революция: (беседа с Валерием Подорогой в редакции журнала «Русский репортер») [Електронна версія]. Режим доступу: http://www.podoroga.com/may1968.html

Сідельник 2010: Сідельник А.: Субкультури чи субпродукти / Анастасія Сідельник. In: Український тиждень. – № 30. 2010, с. 52–55.

Тарнашинська 2001:  Тарнашинська Л.:  Валерій Шевчук: «Бути митцем, а не його тінню…». In: Людмила Тарнашинська. Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. Університет. вид-тво «Пульсари», Київ 2001, с. 92-96.

Уваров  1989: Уваров Ю.П.: Французский психологический роман 60-80-х годов ХХ века (идейно-тематические и жанровые тенденции). In: Жанровое разнообразие современной прозы Запада/ відп. ред. Д. В. Затонский. Наукова думка, Київ1989, с. 128-191.

Українська поезія Чехословаччини за 1965 рік 1967: Українська поезія Чехословаччини за 1965 рік 1967:  In: Науковий збірник: 3. Присвячений пам’яті Володимира Гнатюка/ Гол. ред. М. Мушинка. Свидницький музей української культури в Пряшівському відділі української літератури Словацького педагогічного видавництва  1967, с. 359-363.

Устюгова 1996: Устюгова Е.Н.: Стиль и культура: опыт построения общей теории стиля. [2-е изд.]. Изд-во Санкт-Петерб. ун-та, 1996.

Чижевський 2005: Чижевський Д.: Філософські твори: в  4-х т. Т.1. Смолоскип, Київ 2005.

SUMMARY

Lіudmуla Tarnаshynska. "New epic" vslieart: projection of creativity of the sixties generation on global processes. Discusses the similarities and differences of global youth protests, global trends of the 1950s-1970s in their projections for world humanitarian disciplines, in particular the Ukrainian and foreign literatures. The researcher proves that the reason for the disagreement lies in the plane of self-identification. If Western youth road vector (motion) leads to the uncertainty, the unknown, the movement of the sixties generation is the "road to self" present to the house to the national imperative. This road is designated a specific national markers, balancing the traditional and the innovative in the universal axiological concepts.

In the spotlight – dismantling "lienet" socialist realism in literature and the potential of "new epic" in the works of the generation of the sixties generation. The problem is considered through the prism of genre and stylistic transformation of the period. Ukrainian shistdesiatnyky impressed poetics of neorealism Italian cinema with his emphasis on the poetics of the real fact. The nerve of subjectivity in a small prose allowed the young writers to outline a realistic image of life to develop lyrical and impressionistic novellistic, socially adjusted "truth of life". She played a significant role in weakening the normative model of the world.

The neorealist trend with finding a stylistic balance between the objective/subjective in the 1970s, transformed into works of magical realism as an unconventional attempt to expand the boundaries of the chronotope of everyday life. Through reflection tranchitella elements novelistic prepared artistic consciousness in temporal displacement and dalogue thinking of Romani varieties of the 1970s (industrial and historical novels become "human" dimensions, ideological moves to philosophical, intellectual; the growing proportion of temporary transformations, scene models, discussions, reflections, folkloric-mythological elements, and the like). With the beginning of the 1970s, when increased prohibitions, censorship and repression, has become actual narrative discourse the interpretation of history: gradually there is a powerful explosion of historical prose. We are talking primarily about novels projections when past and present are mutually projected, sending the appropriate pulses to the future, designing it spiritually.

Key words: protest, hippies, the generation of the sixties generation, national, epic, genre, style, discourse, poetics, short story, novel, neorealism, transformation.

            Людмила Тарнашинська. «Нова епічність» VS лжеепічність: проекція творчості українських шістдесятників на світові процеси. Розглядаються подібність і відмінність глобальних молодіжних  протестів, світові тенденції 1950-х-1970-х рр. у їх проекції на світ гуманітарних дисциплін, зокрема української і зарубіжної літератур. Дослідниця доводить, що причина розбіжностей лежить у площині самоідентифікації. Якщо в західної молоді вектор дороги (як руху) веде у невизначеність, невідомість, то рух  українських шістдесятників – це «дорога до себе» справжнього, до дому, до національного як імперативного. Ця дорога означена конкретними національними маркерами, що врівноважують традиційне й новаторське у системі загальнолюдських аксіологічних понять.

         У центрі уваги – демонтаж “лжеепічності» соціалістичного реалізму в літературі і потенціал "нового епосу" в творчості покоління українських шістдесятників. Проблема розглядається через призму жанрово-стильової трансформації цього періоду. Українським шістдесятникам імпонувала поетика неореалізму італійського кінематографу з його акцентацією на поетиці реального факту.Нерв суб’єктивності у малій прозі дозволив молодим письменникам на канві реалістичного зображення життя розвинути лірико-імпресіоністичну новелістику, соціально відкориговану «правдою життя». Вона відіграла неабияку роль у розхитуванні нормативної моделі світу.

Тенденція неореалізму з пошуком стилістичної рівноваги між об’єктивним/суб’єктивним уже в 1970-ті рр. трансформується в твори магічного реалізму як нетрадиційну спробу розширити  межі хронотопу повсякдення. Через відображення трансіндивідуальних елементів новелістика готувала художню свідомість до темпоральних зміщень і діалогізованого мислення романних різновидів 1970-х рр. (виробничий та історичний романи набувають «людських» вимірів, ідеологічний починає тяжіти до філософського, інтелектуального; зростає питома вага часових трансформацій, сюжетних моделей дискусії, роздумів, фольклорно-міфологічних елементів тощо). З початком 1970-х рр., коли  посилилися заборони, цензура й репресії, актуалізувався наративний дискурс інтерпретації історії: поступово відбувається потужний вибух історичної прози. Йдеться насамперед про романи проекції, коли минуле й сучасне взаємно проектуються, посилаючи відповідні  імпульси в майбутнє, духовно його конструюючи.

            Ключові слова: протест, гіпі, покоління українських шістдесятників, національне, епічність, жанр, стиль, дискурс, поетика, новела, роман, неореалізм, трансформації.

Опубліковано в:

Теорія літератури: концепції, інтерпретації: Науковий збірник /Київ. Нац.. ун-т ім.. Тараса Шевченка, Ін-т філології, Каф. Теорії літератури, компаративістики і літ. творчості, ред. кол.: Л. Грицик (голова) [та інші]– К.: Логос, 2013. – С.149-160.   

                                                                                                                                                                                   Людмила Тарнашинська, 

доктор філологічних наук, професор,

провідний науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Анотація

У статті розглядається синергетичний вимір українського шістдесятництва. Використовуючи методи Nonlinearscience, авторка пояснює це соціокультурне явище в термінах соціальної синергетики, яка передбачає дві протилежні тенденції: перша оприявнює намагання соціальної системи до стійкості (рівноваги), друга – постійне намагання змінності (порушення рівноваги). Це дало можливість прокреслити використані й неспівможливі потенції цього літературного покоління.

Ключові слова: шістдесятництво, синергетика, Nonlinearscience, самоорганізація, біфуркація, нестабільність, свобода вибору.

Аннотация

В статье рассматривается синергетическое измерение украинского шестидесятничества. Используя методыNonlinearscience, автор разъясняетэто социокультурное явление в терминах социальной синергетики, которая предполагает две противоположные тенденции: первая определяет стремление социальной системы к стойкости (равновесию), вторая – постоянное стремление к изменённости (нарушение равновесия). Это дало возможность прорисовать использованные и несовозможные потенции этого литературного поколения.

Ключевые слова: шестидесятничество, синергетика, Nonlinearscience, самоорганизация, бифуркация, нестабильность, свобода выбора.

                            Summary

Article considers synergetic dimension of Ukrainian sixties. By using Nonlinearscience methods author clarifies this social and cultural phenomenon in terms of social synergetics which implies two opposite trends: first one is social system aspiration to stability (equilibrium) while second one is constant pursuit to alterability (disequilibrium). That gave an opportunity to draw the used and not mutually possible potencies of this literary generation.

Keywords: sixties, synergetics, Nonlinear science, self-organization, bifurcation, instability, freedom of choice.

З огляду на те, що «духовна ситуація» кінця 1950-1960-х рр. була в певному сенсі «пороговою»,  цілком можна досліджувати її в термінах синергетики – вчення про складноорганізовані системи, згідно з чим вони розглядаються не як  статичні й замкнуті лінійні структури, розвиток яких «зумовлений зовнішніми причинами», а як «структури-процеси» [14, 147]. Шістдесятництво, кожен із репрезентантів якого був наділений певним «ступенем свободи», є всі підстави розглядати як відкриту незалежну систему з певною мірою незалежності. Синергетика як міждисциплінарний напрямок наукового дослідження, мета якого полягає у вивченні природних явищ і процесів на основі принципів самоорганізації систем (оприявнена як трансдисциплінарна теорія Пригожина-Хакена),  належить до так званого комплексу складних (або нелінійних) досліджень  Nonlinearscience, які створили сприятливі умови для парадигмальних світоглядних зрушень, оскільки підважує основи пануючої ідеології тотального детермінізму лінійних досліджень [12, 71-82]. У світоглядному інтер’єрі  Nonlinearscience зовсім по-новому постали проблеми детермінізму, що стосуються не тільки природничих, а й гуманітарних наук, зокрема проблеми гуманізму, свободи, влади, ризику [Світоглядні імплікації науки 2004, 74-75] *.

Еволюційні процеси забезпечені саме наявністю переважаючої кількості систем з незалежністю – тобто таких, що мають досить сильний потенціал внутрішньої спонуки (внутрішніх імпульсів) і певний «внутрішній ступінь свободи». Саме свобода, як підкреслюють науковці, відрізняє їх від систем із детерміністичною поведінкою (тобто систем без внутрішніх ступенів свободи). «Словосполучення «внутрішній ступінь свободи» характеризує здатність системи бути автономною, самодостатньою. Слово «свобода» тут означає здатність системи поводитися всупереч зовнішнім збурюванням, примусам, маніпуляціям» [12, 79]. Ключові поняття синергетичного підходу, як-то «самоорганізація», «нерівноважність», «біфуркація», «нестабільність» та ін. якраз і дають можливість пояснити

____________

*Про спробу систематизації картини світу на основі синергетики, а також принципи соціальної синергетики див. також: Лугай В.С. Синергетическое «универсальное послание» И. Пригожина человечеству и метод его реализации.—К.: ПАРАПАН, 2010. – 256 с. 

зумовленість і механізм виникнення явища українського шістдесятництва, яке як відкрита система цілком належить до мультиверсуму процесів самоорганізації соціуму. Шістдесятники якраз і пішли супроти, активізуваши в «духовній ситуації» свого часу внутрішні активи – порив до свободи, відчуття самодостатності, незалежності від існуючих ідеологем та моделей поведінки. Висока міра внутрішньої свободи і визначила їхній відрив від тоталітарної соціокультурної моносистеми. Для соціологічних та гуманітарних наук, що використовують засоби й методи Nonlinearscience, дослідження «систем з незалежністю має фундаментально важливе значення», насамперед тому, що  «незалежність таких систем означає їхню здатність мати власне активне начало, яке може бути виражене такими словами, як «свобода, «бажання», «перевага», «самодостатність»… Така система, маючи складовою своїх внутрішніх параметрів активне начало, здатна певною мірою «блокувати зовнішні збурювання, протистояти їм, тобто діяти всупереч пресингу їхньої влади» [12, 79]. Свобода динамічної сиcтеми означає її незалежність від зовнішніх флуктуацій, яка виявляється тоді, коли вона сильно віддаляється від її рівноважного стану. Вдалині від рівноваги система стає чутливою до незначних впливів, які виходять зсередини системи. Там вплив на неї зовнішнього світу є ослабленим настільки, що система може блокувати його. Ядро українського шістдесятництва якраз і становили  ті, що уособлювали в собі «кантівського суб’єкта свободи, який у світі чужих йому сил поводить себе відповідно до своїх «внутрішніх ступенів свободи», тобто відповідно до свого власного вибору, своєї свободи, своїх бажань» [12, 80]. В сучасному українському науковому просторі знайшли певний резонанс культурологічні праці фізика й філософа А.Свідзинського, який обстоює свої погляди на культуру з погляду синергетичної парадигми як систему, здатну до самоорганізації: в цій парадигмі культура, що твориться  свободою волі людини, є відкритою ієрархічною системою й водночас постає як феномен самоорганізації ноосфери, більше того, сама культура постулюється як процес самоорганізації ноосфери [9; 10; 11], що співзвучне методологічним підходам С.Кримського та Ю.Павленка  щодо реалізації альтернативних варіатів на тлі загальних закономірностей історичного руху [15].

 Шістдесятництво як соціокультурне явище, безперечно, може пояснюватися в термінах соціальної синергетики, яка передбачає дві протилежні тенденції: перша оприявнює намагання соціальної системи до стійкості (рівноваги), друга – постійне намагання змінності (порушення рівноваги). Якщо в першій свобода обумовлює соціальний відбір (як і будь-який відбір) із принципом усталеності, то в другій – породження у результаті подолання старих соціальних суперечностей нових суперечностей, що дають новий імпульс для розвитку [1, 125].Синергетика враховує спільне для різних дисциплін, а саме: «наявність критичних значень параметрів, при яких раптово змінюється стан системи, подібність залежностей властивостей від параметрів поблизу критичних значень, залежність параметрів від зовнішніх впливів поблизу критичних значень» [13, 3-4.]. Береться до уваги те, що структурування таких систем відбувається довкола певних точок притягання загальних цільових орієнтацій, ідеалів і тенденцій розвитку [3, 7], що особливо виразно проектується на явище шістдесятництва. Саморозвиток складної структури відбувається завдяки резонансності окремих, досить малих (порівняно з усією системою, як от-усією структурою тогочасної української літератури, а ще ширше – всієї радянської літератури, складовою якої defacto була українська література) локусів, до яких належала нова літературна генерація, які починають розширювати свої межі і заряджають своєю пасіонарністю систему. Тож передана цим «організаційним імпульсом» енергія починає діяти «як поле притягання і може зорієнтувати на такий принцип упорядкування всю систему» [14, 147]. Безперечно, механічно переносити закони однієї науки в іншу недоцільно,  проте сам факт широкого їх «поля дотикання» ставить перед такою необхідністю, якщо йдеться про глибший, ніж це було досі, рівень розуміння складного явища. Йдеться про характеристики складної системи, як-то «нелінійна динаміка» та «величезна кількість елементів з великим числом ступенів свободи», що так само визначають функціонування літератури як відкритої (дисипативної, за І. Пригожиним) складної системи, яка має всі ознаки самоорганізації, як і цілий комплекс природничих «наук про складність». Адже, як підкреслюють дослідники, буття кожної такої «складності»  (а поняття «складність» використовується тут як загальнонауковий термін, що означає неозору  розмаїтість  «цілісностей, що самоорганізуються, еволюціонують, трансмутують, самовпливають на себе») нагадує собою «не вічне її існування в якомусь незмінному режимі, а ланцюг трансмутацій, метаморфоз, катастрофних трансформацій. Подібне буття – це темпоральний процес зміни режимів цієї «складності», тобто її становлення, самоорганізації, еволюції. Перехід «складності», яка трансмутує, з режиму самоорганізації в режим буття незмінної присутності є рівноцінним її деградації» – саме за таким універсальним принципом, що за ним оцінюється, як наголошують сучасні філософи, еволюція таких «цілісностей», як Всесвіт, екосфера, клімат, погода, планетарне життя, антропність, психіка, мова, соціум, особистість, культура [5, 255] можна оцінювати й розвиток літературного процесу, який має свої етапи трансмутації, еволюції та деградації. Адже феномен «складності, що революціонізує»,  має трансдисциплінарну природу й характерні для будь-якої наукової галузі (космофізики, хімії, біології, психології, соціології, політології, культурології й т. д.), природні алгоритми. Оскільки концепція «складності, що еволюціонізує», набула в другій половині ХХ ст. статусу ключової, загальнонаукової, трансдисциплінарної концепції, а різноманітні науки, які базуються на цій концепції «складності», поширили свій вплив, як резюмують дослідники, практично на всі сфери сучасного наукового світо осягнення [5, 261], є очевидна логіка застосування цих методологічних параметрів і в контексті даного дослідження.

Література як «складність», що належить до ряду інших «відкритих систем», підпорядковується тим самим фундаментальним законам еволюції, що й інші дисципліни, а тому варто вдатися до методології дослідження парадигми нелінеарності, яка на початку ХХ ст. серйозно підважила засади апологетики парадигми лінеарності за допомогою методологічних стратегій Ейнштейна і Бора (сфера теорії відносності та квантової механіки, що «розмовляє» мовою нелінійних теорій).  Науки про «складність» та Nonlinearscience враховують ту обставину, що відкриті нелінійні системи «еволюціонують під впливом не тільки флуктуацій, що виникають у зовнішньому середовищі, а й під впливом внутрішніх суперечностей, котрі спонтанно виникають у власних надрах системи» [12, 51]  – саме такі характеристики визначають і динаміку літературного процесу, на який вливають як соціокультурні, ідеологічні та інші зовнішні чинники, так і чинники внутрішнього порядку: індивідуально-психологічні, змагальні, інтертекстуальні, жанрово-стилістичні тощо. Саме взаємодія цих впливів, що надходять як із зовнішнього, так і внутрішнього джерел,  породжує у відкритій (незамкнутій, тобто такій, що має здатність обмінюватися із зовнішнім середовищем інформацією) системі, якою є література, «самоузгоджений рух, який перетворює її на систему, що самоорганізується». Термін «самоорганізація» означає «клас процесів, у ході яких у незамкнутій системі виникає організованість» [12, 51], тобто певний порядок функціонування або певний рівень «відкритості»,  як це спостерігаємо в розвитку літературного процесу, внаслідок чого й утворюються «дисипативні системи», що характеризуються зміною  їх просторової, часової та функціональної структур. Ключову роль тут відіграють умови незамкнутості та нерівноважності, інші ж вимоги виконуються майже автоматично [12, 52]. Уже той факт, що стосовно літератури годі говорити про «непорушність» її макроскопічних параметрів: сталу  структуру (оскільки вона постійно перебуває в стані динаміки й саморозвитку), незмінний режим функціонування, що самоочевидно, а також однакові параметри її результатів на «вході» та «виході», ставить цю літературу в ряд нерівноважних систем, які можуть перебувати у рівноважному стані лише деяку мить. Натомість закриті (рівноважні) системи не здатні до розвитку, оскільки вони «знищують будь-які відхилення від свого стаціонарного стану», що унеможливлює будь-які якісні зміни, а отже, й самоорганізацію та розвиток системи, що певною мірою засвідчує етап нормативного соцреалізму. Всередині відкритої системи (наразі літератури) постійно відбувається самоорганізуючий  («кооперативний», як його означують дослідники) рух, покликаний «ускладнювати свою структуру, підвищувати ступінь своєї упорядкованості, організованості, складності» [12: 52, 53]. Теорія біфуркацій, що породила й теорію катастроф (Рене Том), починає  застосовуватися і в розробці окремих, зокрема теоретичних питань українського літературознавства (Н.Шумило, В.Силантьєва, І.Набитович, С.Луцак та ін.), коли йдеться про поведінкові моделі літературознавчих «систем», однак саме явище українського шістдесятництва під цим кутом зору досі не розглядалося. Проте ще Ю.Лотман звертався до спроби обґрунтувати низку літературних процесів із погляду незворотніх (нерівноважних) процесів, надаючи їм глибоко «революціонуючого смислу для наукового мислення загалом», оскільки вони, завдяки дослідженням І.Пригожина, «вводять випадкові явища в коло інтересів науки і, більше того, розкривають їх функціональне місце в загальній динаміці світу» [4, 348]. Така методологія дослідження нелінеарних структур дозволяє розкласти подібну «порогову» ситуацію кінця 1950-1960-х рр.  на спектр трансформації художньої свідомості за аналогією до теорії самоорганізації, що доводить процесуальну креативність розвитку літератури як відкритої системи: 1). біфуркація; 2) флуктуація; 3) атракція.

Отже, 1) біфуркація як початок (точка біфуркації) дестабілізації старої ідеологічної та соціокультурної системи, що була спричинена кончиною Й.Сталіна (1953), ХХ з’їздом КПРС (1956)  із його засудженням «культу особи» Й.Сталіна й проголошенням курсу на десталінізацію, приходом до влади в колишньому СРСР «поміркованого демократа» М.Хрущова, що й призвело до «санкціонованого» відхилення від усталеної моделі масової свідомості, яка впродовж десятиліть перебувала під тиском тоталітарної ідеології; саме цю подію дослідники називають «точкою відліку» в історії шістдесятництва (Г.Касьянов, О.Зарецький, Б.Тихолоз та ін.) та, відповідно, ланцюговою реакцією в соціокультурній сфері: поверненням із заслання репресованих письменників, відомим виступом на Другому з’їзді радянських письменників О.Довженка, обнадійливими статтями письменників-класиків, резонансним сонетом Д.Павличка «Коли умер кривавий Торквемада…» (1958 р., зб. «Правда кличе!») тощо.  Була створена ситуація пом’якшення гостроти суперечностей між системою офіційної ідеології та новонароджуваною системою опозиційності, що на певний час зменшувало позірний антагонізм між ними й зменшувало «масштаб тих жертв, які необхідні для розвязання суперечностей», всередині ж «системи опозиційності» виникла більша єдність, що сприяло вищій інтеграції її «складових» у ціле й забезпечувало певну єдність поглядів та певну міру організованості [1, 125]. Так само творча атмосфера для антропологічного повороту була підготовлена і прозою Л.Первомайського з його досить органічною новелістикою (зокрема, збірка «Материн солодкий хліб) і особливо романом «Дикий мед», в творчій манері якого І. Кошелівець знаходить відлуння відомої романної епопеї, позначивши це спостереження прустіанським «шуканням втраченого часу», наголошуючи, що паралелі для аналізу творчості Л.Первомайського треба шукати в інтелектуальному західному романі, та романом Григорія Тютюнника «Вир». Останній «..скористався «розширенням творчих меж соціялістичного реалізму» в той спосіб, що, замість давати клясові мотивації вчинків своїх героїв, умотивував їх з чисто природного людського погляду. Суцільного твору не вийшло, бо примусова тенденція мусіла бути, але окремі його частини вражають читача щирою правдою». І тільки після того «… через витворені в партійному паркані щілини з вулканічною силою пробиваються на світло денне скалки щирої творчости» [6: 19, 12].

 За І.Пригожиним та І.Стенґерс, точки біфуркації –  це  «порогові» точки, критичні моменти в еволюції відкритої системи: саме в них поведінка «системи» стає нестійкою і може «еволюціонувати до кількох альтернатив, що відповідають різним стабільним модам (тут моди – в значенні «гілка» – Л.Т.)» [7, 70].  У такі моменти «вибору», точки «розгалуження варіантів розвитку»,  система здійснює поворот до «наступної еволюційної траєкторії» [12, 56], долаючи тимчасовий (на період «переходу»)  хаос як досить конструктивне для процесів самоорганізації середовище, що має надзвичайно складну, як виявили дослідники, внутрішню структуру, з якої і виникає новий порядок/ [Див.:16]. Спростування несумісності випадкового й закономірного дозволило Ю.Лотману простежити, як у точках біфуркації «вступає в дію не тільки механізм випадковості, але й механізм свідомого вибору, який стає найважливішим об’єктивним елементом історичного процесу» [4, 350], адже в структурах, що, за Ю.Лотманом, піднялися до інтелектуального рівня, або, додамо, самі й уособлюють цей інтелектуальний рівень, випадковість трансформується в свободу  – в ту свободу вибору, про яку й можемо говорити у контексті шістдесятництва. Такий підхід не тільки «деавтоматизує картину світу» [4: 645, 644], а й поглиблює уявлення про механізми соціокультурних процесів. Саме така практика доведення – через універсальні природні закони пояснити розвиток соціокультурних процесів – дозволяє пояснити й ситуацію того періоду, адже, за І.Пригожиним, у моменти біфуркації процес набуває індивідуального характеру, зближуючись із гуманітарними характеристиками. Такою «точкою біфуркації» стало в 1960-ті рр. тріумфальне входження в літературу  поетів-новаторів, які принесли в масову свідомість нову, національно наснажену риторику, що всередині літературної «системи» супроводжувалося відчуттям «відриву» од попередників і переходом у статус «інших», «інакших» (неофітів, новаторів, інтелектуалів і т. д.) і стосується переважно топології життєвого й творчого шляху літературного покоління. «Гноблена рік за роком, десятиліттям за десятиліттям, українська поезія наче вибухнула з силою стисненої пари, даючи один за одним яскраві таланти, такі різні поетичним світосприйняттям і заразом такі дозрілі майже з першої проби пера. Коли б мовити про індивідуальну відмінність цих поетів, то тільки для прикладу можна назвати інтелектуалізм І.Драча з його дуже складною асоціятивною структурою образу, афористичність і предметну конкретність вислову Л.Костенко, сильнішу, ніж у інших, національну стихію в поезії М.Вінграновського і т. д.» [6: 19, 12]. Наступні тези свідчать про те, що якби масова свідомість не була психологічно готова до цієї переломної події (ХХ з’їзду КПРС), навряд чи відбулися б такі зміни і в самій українській літературі, ширше – в  мистецтві, яке «втомилося нести тягар завчених форм і способів зображення, а кинулося шукати нові – здушувати, шмагати, деформувати, підкоряючись виражальному шалові» [2, 11] (тут доречним був би навіть семантичний аналіз самих прізвищ «руйнівників» старої формотворчої системи та її «оновлювачів»: Драч, Стус, Сверстюк, Костенко, Жиленко, Вінграновський та ін., що в іншому контексті, очевидно, було би етично некоректним).

Оскільки нерівноважні системи виявляють «надзвичайну чутливість щодо зовнішніх впливів», навіть слабкий сигнал «на вході» може призвести до «непропорційно величезної і нерідко несподіваної зміни» на «її виходах» [12, 54], що відбулося як «творчий спалах» шістдесятників. Цей процесуальний рух породжує явище, назване «петлею позитивного зворотного зв’язку» (що дає  в літературі зміну художньо-стильових пріоритетів та жанрові модифікації й трансформації), концепція якого зводиться до здатності посилити в системі навіть «слабкі збурення до гігантських хвиль, здатних зруйнувати сформовану структуру системи» [12, 55], – таку ситуацію «катастрофи» (також термін нелінеарної методології, що характеризує якісні, стрибкоподібні, майже раптові зміни) спостерігаємо в літературному процесі початку 1960-х рр., коли в літературу тріумфально ввійшло ціле гроно резонансних письменників (І.Драч, М.Вінграновський, В.Симоненко, Вал.Шевчук та ін.) передусім завдяки кільком публікаціям у «Літературній газеті» («Літературній Україні»). У цьому контексті дослідники наголошують лише на ймовірностях (подальший розвиток може відбуватися у двох або кількох, напрямках, які неможливо передбачити), але сама теза ймовірностей, що її можна назвати віялом можливостей, пояснює й наявність альтернатив як ліній поведінки, форм вибору й специфіки художньої свідомості, що, скажімо, по-різному виявляється у різних представників як цілого літературного покоління, так і ґенерації шістдесятників, спричинивши різні (часто альтернативні)  лінії поведінки, обґрунтовані закономірностями, встановленими в царині природничих наук, і різні художньо-стилістичні уподобання й  жанрові пріоритети. Придушуючи природні флуктуаційні процеси всередині дисипативної системи [Див.: 8],якою є й література, штучно стабілізуючи цю нерівноважну систему, волюнтаристськи повертаючи її  до «стійкого стану», ідеологи соцреалізму сприяли тому, що всередині самої системи накопичувалася ентропія, що, умовно кажучи, призводило до її старіння, а це, своєю чергою, побільшувало критичну масу нестійкості, коли «виникає і все більш загострюється суперечність між консервативними тенденціями і тенденціями до відновлення» [12, 61]. За їх максимальних параметрів у точках біфуркацій і відбувається революційна зміна, коли чергова «катастрофа» змінює попередню «організованість системи». У біфуркаційні моменти «розхитаність обмежень» призводить і до вибуху «нових форм поведінки», що особливо виразно простежується на прикладі ситуації 1960-х рр. ХХ ст., а вже в період уповільненого розвитку відбувається відбір і закріплення тих з-поміж них, які виявляються доцільними [4, 651]. Причому, порядок нової, в даному випадку нелінеарної організованості вкрай важко або й неможливо однозначно спрогнозувати (з чим ми й стикаємося в полі літературних прогнозів), тим більше, що близькі стани нерівноважної системи можуть породити зовсім різні траєкторії розвитку (що бачимо на прикладі різностильових тенденцій у літературі 1960-х рр.); а та обставина, що ті самі еволюційні гілки (або типи гілок) можуть реалізовуватися багатократно [12, 60], пояснює потужну актуалізацію у той період, скажімо, такого  художнього напрямку, як неоромантизм. Відповідно наступна теза, згідно з якою чим більш гетерогенними виявляються елементи системи і чим складнішими є зв’язки між ними, тим нестійкішою виявляється така система, потверджується  процесами нестійкості, які ми  й спостерігаємо і в літературі.

Ці процеси актуалізують також проблему індивідуалізації. Так, Ю.Лотман звертає увагу на те, що чим ближче до точок біфуркації, тим індивідуальнішою стає крива подій, при цьому в різних типах текстів ступінь передбачуваності/непередбачуваності в один і той самий момент різна [4, 354] й пояснює це на прикладі наукових відкриттів у галузі точних наук, які зазвичай відбуваються в полі одночасної появи тих самих ідей, акумульованих різними дослідниками, і творення індивідуальних художніх текстів, які не можуть мати аналогічного «перевідкриття». Так, скажімо, ті тексти, що їх не зміг написати В.Стус через свою ранню смерть, ніколи вже не можуть бути написаними (на відміну від наукових відкриттів, які «приходять» паралельно до кількох науковців); так само, очевидно, дещо іншим був би творчий шлях і доробок тих, чию художню свідомість суттєво відкоригували тюрми й ув’язнення (І.Світличного, Є.Сверстюка), як не став би, можливо, поетом З.Красівський, якого спонукала до віршування саме межова ситуація. Ю.Лотман наголошує на необхідності в моменти біфуркацій (які водночас виявляються історичними моментами  як «етапами» певної історичної траєкторії), коли система виходить із стану рівноваги й поведінка людей перестає бути детермінованою, автоматично передбачуваною,  мислити історичний рух уже не як траєкторію, а як певний континуум, потенційно здатний до репрезентації низки варіантів. Ці, як називає дослідник, «вузли» з пониженою передбачуваністю, є «моментами революцій або різких історичних зсувів» – до останніх якраз і можна віднести «сюжет Доби», що його звемо українським шістдесятництвом. «Вибір того шляху, який справді реалізується, залежить від комплексу випадкових обставин, але, ще більшою мірою, від самосвідомості актантів. Не випадково в такі моменти слово, мова, пропаганда набувають особливо важливого історичного значення, –  підкреслює Ю. Лотман. – При цьому, якщо до того, як вибір було зроблено, існувала ситуація невизначеності, то після його здійснення складається принципово нова ситуація (курсив мій – Л.Т.), для якої він був уже необхідний, ситуація, яка для подальшого руху виступає як даність. Випадковий до реалізації, вибір стає детермінованим після» [4, 350- 351]. Однак точка біфуркації зазвичай виникає під впливом флуктуацій: «у кожній такій точці відкрита система зазнає нестійкості» [12, 56]. Отже, 2). флуктуація  (миттєве відхилення від середньостатистичної норми, що супроводжується відчуттям загального розпаду) – фактично перетворюється у фактор, що спрямовує глобальну еволюцію системи  [7, 69]. У соціокультурній ситуації колишнього Радянського Союзу вона була викликана кончиною Й.Сталіна (1953), що потягло за собою ланцюгову реакцію виходу із «зони страху» й комплекс тих подій, які й сформували «точки біфуркації» в системі літератури (про що йшлося вище). Флуктуації – залежно від свого масштабу – здатні викликати при впливі на відкриту систему зовсім різні наслідки, підкреслюють дослідники, і це надзвичайно важлива обставина для розуміння тих трансформаційних змін, що відбулися в літературному процесі 1960-х рр. Подалі від рівноваги те, що ми можемо ідентифікувати як «причину» еволюції [7, 69], залежить від обставин. «Та сама подія, та сама флуктуація можуть бути цілком зневаженими, якщо система стабільна, і стати досить суттєвими, якщо система під дією нерівноважних зв’язків переходить у нерівноважний стан» [7, 69]. Якщо вважати «першопричиною» шістдесятництва поворот від чітко означеної тоталітарної парадигми державної ідеології (викриття культу особи Й.Сталіна), то слід підкреслити, що лише від обставин та рівня очікування й готовності суспільної свідомості до змін (ефект резонансу) залежав і виразний антропоцентричний поворот у творчості письменників-шістдесятників у його національному наповненні (цим також певною мірою пояснюється різнозмістовість  російського та українського шістдесятництва – як, зрештою, і в інших національних літературах, де такі тенденції спостерігалися). Відповідно, якщо флуктуації недостатньо сильні, то система відреагує на них «виникненням сильних тенденцій повернення до старого стану, до колишньої структури, до колишнього режиму поведінки», і, навпаки, коли вони надто сильні, ця система може зруйнуватися; в усіх інших випадках флуктуації призводять до формування «нових дисипативних структур і до зміни наявного стану, поведінки та структури системи» [12, 56] – саме останній варіант розвитку літературної ситуації бачимо, коли йдеться про «петлю позитивного зворотного (від зовнішніх чинників – Л.Т.) зв’язку» 1960-х рр., зміна якої була підготовлена зміною суспільної свідомості.

Кожна з цих трьох можливостей, як твердять дослідники, якраз і може зреалізуватися в т. зв. точці біфуркації, яка зазвичай і виникає під впливом флуктуацій і в якій система зазнає нестійкості, причому майбутній рух може спрямовуватися як у напрямку ускладнення (як це бачимо, зокрема, й на прикладі літератури 1960-х рр.), так і в напрямку деградації (ця теза «працює» в полі літератури соцреалізму). Важливо мати на увазі й ту обставину, що для стрибкоподібного переходу відкритої системи в новий якісний стан повинні досягти граничних значень не тільки параметри самої системи (літератури), як-то вичерпаність, зужитість певних  її компонентів, що провокує своєрідне «поле напруження» й «горизонт очікування», а йпараметри зовнішнього середовища [12, 67], яким і була сформована в суспільному середовищі середини 1950-х рр. необхідність і неминучість викриття культу особи Сталіна з його (суспільства) наближенням до «граничних значень» масової свідомості, що формувало зовнішній «горизонт очікування». Обидва ці «горизонти очікування» (як внутрішній, всередині самої літературної ситуації, в якій задихалася поневолена література, так і зовнішній, суспільно контекстуйований) наближалися до «сфери досяжності», аж доки ці параметри не співпали у точці біфуркації. У 1965 р. волюнтаристські та репресивні дії офіційної влади намагаються скерувати «флуктуаційний режим» літератури як a priori відкритої системи у смугу повернення до старої моносистеми, що спричинило до поділу літератури на «офіційну», «шухлядну», «дисидентську» («в’язничну»). Це також спричинено характерною властивістю «системи з незалежністю»: «Систему з «внутрішніми ступенями свободи» легше зруйнувати, ніж змусити поводитися так, як цього вимагає який-небудь центр влади» [12, 79]. Тож розмежування репрезентантів шістдесятництва по лінії компромісу/нонкомпромісу пояснюється різним індивідуальним «внутрішнім ступенем свободи», який постійно пресується відлагодженими механізмами тоталітарної моносистеми.

Підсумковий етап, що відображає специфіку кожного еволюційного шляху, характеризується атрактором як множиною точок фазового простору, яка «визначає значення параметрів даної системи, що опинилася на цій еволюційній траєкторії» [12, 56]: 3) атракція – процес первинного синтезування або ходу еволюції дисипативної системи [7, 74], який може призвести або до стану рівноважності (формування стану тієї ж таки закритості), або до «нової упорядкованості», коли компоненти зруйнованої системи «інтегруються в іншу систему і притягаються вже атрактором цієї нової системи» [12, 57]. Якщо екстраполювати цей процес на явище українського шістдесятництва, то йдеться про когнітивний  результат двох попередніх і стосується він переважно сфери модифікації художньої свідомості, яка значною мірою резонувала – через художньо-образні віддзеркалення – у масовій свідомості. Оскільки це процес нерівномірний,  а сама ситуація пропонує певний вибір як віяло  можливостей, то доводиться говорити як про різні (часто й альтернативні) лінії поведінки у топології життєвого й творчого шляху репрезентантів цього явища, так і про різну художньо-стильову апологетику: «стягування» в одному «часовому вузлі» у корпусі текстів шістдесятників різних стильових стратегій (про що йтиметься в останньому розділі дослідження). З того факту, що відкрита нелінійна система, якою є література, тільки тоді вступає в період «революційних змін», коли параметри, що її характеризують (під впливом внутрішніх або зовнішніх флуктуацій), «досягають певних граничних значень», а з безлічі «припустимих станів даної системи реалізується той стан, при якому відбувається мінімальне розсіювання енергії» [12, 57]  (тобто забезпечується мінімальне  зростання ентропії самої системи, що проектує саму її перспективність), і розгортає себе концепція українського шістдесятництва «як необхідності себе». При цьому треба враховувати, що чим складнішою є відкрита (нелінійна) система, тим більша «множина біфуркаційних значень параметрів», тобто тим ширшим є спектр станів, у «яких можуть виникати ті чи інші типи нестійкості» [12, 57]. Цим пояснюється, очевидно, та обставина, що не всі суб’єкти цього загального для літератури (як системи)  біфуркаційного процесу перейшли на якісно новий рівень художньої свідомості: інерція «старої системи» зуміла  залишити за собою частину простору системи нової, що дає підстави говорити про «недостатність» модернізації художньо-образної системи цього літературного покоління. Більше того, не всі можливі речі можуть реалізуватися тому, що «не всі вони «співможливі»: тому шлях, обраний «системою, що пережила кризу, актуалізує певний спектр «співможливих» можливостей, виключаючи водночас інші пучки можливостей, «співможливих» між собою, але не з тими, які утворили переважаючу тенденцію» [15, 59-60]. І це надзвичайно важлива обставина для розуміння модусу реалізації потенцій українського шістдесятництва.   

ЛІТЕРАТУРА:

1.Бранский В. П. Теоретические основания социальной синергетики / В. Бранский // Вопросы философии. – 2000. – № 4. – С. 112–129; 2.Ґадамер Г.-Ґ. Вірш і розмова: Есе / Ганс-Ґеорг Ґадамер; пер. з нім. Т. Гавриліва. – Л.: Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2002. – 188 с.; 3.Князева Е. Н. Синергетика как новое мировидение: диалог с И. Пригожиным / Е. Князева, С. Курдюмов // Вопросы философии. – 1992. – № 12. – С. 3–20;4.Лотман Ю. М. Семиосфера. Культура и взрыв. Внутри мыслящих миров. Статьи. Исследования. Заметки / Ю. М. Лотман. – СПб.: Искусство-СПБ, 2004. – 704 с.; 5.Лук’янець В. С. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури / В. С. Лук’янець, О. М. Кравченко, Л. В. Озадовська. – К.: ЗАТ ВІПОЛ, 2000. – 304 с.;6.Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика / [упоряд., вст. ст., і біограф. довідки І. Кошелівця]. – Мюнхен: Пролог, 1963. – 367 с.; 7.Пригожин И. Р. Время, хаос, квант: к решению парадокса времени / Илья Пригожин, Изабелла Стенгерс. – М.: Прогресс, 1999. – 266 с.; 8.Пригожин И. Р. Самоорганизация в неравновесных системах. От диссипативных структур к упорядоченности через флуктуации / Илья Пригожин, Грегуар Николис. – М.: Мир, 1979. – 512.; 9.Свідзинський А. В. Самоорганізація і культура / Анатолій Свідзинський. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1999. – 287 с.; 10.Свідзинський А. В. Синергетична концепція культури / Анатолій Свідзинський. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 696 с.; 11.Свідзинський А. В. Синергетична парадигма, антропний принцип та культура / Анатолій Свідзинський // Світогляд. – 2008. – № 3 (11). – С. 26–35; 12.Світоглядні імплікації науки / [В. С. Лук’янець [та ін.]; відп. ред. В. С. Лук’янець, О. М. Кравченко]. – К.: ПАРАПАН, 2004. – 408 с.; 13.Сугаков В. Й. Основи синерґетики / В. Й. Сугаков. – К.: Обереги, 2001. – 287 с. – (Б-ка держ. фонду фундаментальних досліджень);14.Устюгова Е. Н. Стиль и культура: опыт построения общей теории стиля / Е. Н. Устюгова. – 2-е изд. – СПб.: СПбГУ, 1996. – 257 с.;15.Цивилизацинные модели современности и их исторические корни / [Ю. М. Пахомов, С. Б. Крымский, Ю. В. Павленко [и др.]; под ред. Ю. Н. Пахомова. – К.: Наук. думка, 2002. – 632 с. – (Проект «Наукова книга»);16.Efektmotyla. Humaniści wobec teorii chaosu / pod redakcją Kordiana Bakuły i Doroty Heck. – Wrocław: Wydaw. Uniwersytetu Wrocławskiego, 2006. – 368 s.

Інстытут літаратуразнаўства імя Янкі Купалы

Цэнтра даследаванняў беларускай культуры, мовы і літаратуры

НАН Беларусі

Запрашае Вас прыняць удзел у МІЖНАРОДНАЙ НАВУКОВАЙ КАНФЕРЭНЦЫІ “БЕЛАРУСКАЯ ГІСТАРЫЧНАЯ ЛІТАРАТУРА: ЖАНРЫ, ХАРАКТАРЫ, ПРАБЛЕМЫ”

(да 125-годдзя з дня нараджэння МАКСІМА ГАРЭЦКАГА)

Канферэнцыя адбудзецца 22-23 сакавіка 2018 года

ПРАБЛЕМНАЕ ПОЛЕ КАНФЕРЭНЦЫІ:

- Жанры гістарычнай літаратуры: генезіс і тыпалогія;

- Гістарычная тэматыка ў шматмоўнай літаратуры Беларусі і Беларускага Замежжа;

- Эпоха Сярэднявечча ў творах беларускай літаратуры;

- Першая Сусветная вайна і рэвалюцыі 1905 і 1917 гадоў ў гістарычна-мастацкім дыскурсе беларускай літаратуры;

- Тэма Вялікай Айчыннай вайны ў беларускай літаратуры. Тэма спаленых вёсак.

- Аўтарскія мадэлі і стратэгіі ў беларускай гістарычнай літаратуры.

- Максім Гарэцкі і жанрава-стылёвыя пошукі беларускай літаратуры ХХ і ХХІ стагоддзя;

- Навуковая і грамадская дзейнасць Максіма Гарэцкага;

- Максім Гарэцкі – беларускі мовазнаўца і фалькларыст.

- Творчасць Максіма Гарэцкага ў сучаснай інфармацыйнай прасторы (культуралагічны, гістарычны, сацыялагічны, філасофскі, псіхалагічны, педагагічны і дыдактычна-метадычны аспекты);

- Сям’я Гарэцкіх у беларускім навуковым і нацыянальна-культурным асяродку.

Заяўкі на ўдзел у канферэнцыі дасылайце, калі ласка, да 12сакавіка 2018 года.

Рабочыя мовы канферэнцыі: беларуская, руская, украінская, польская.

Тэкст даклада неабходна падаць у электронным і раздрукаваным на паперы экзэмпляры  ў аргкамітэт падчас рэгістрацыі, ці даслаць на адзін з электронных адрасоў:

addzel_XX-XXIst@tut.by або leman@tut.by

Патрабаванні да афармлення матэрыялаў

Аб’ём даклада — да 6 старонак (12 тыс. знакаў з прабеламі) у рэдактары Word for Windows. Першы радок справа – ініцыялы і прозвішча аўтара, у дужках – назва горада. Наступны радок — назва матэрыялу (вялікімі літарамі). Праз радок друкуецца тэкст матэрыялу са стандартнымі адступленнямі. Спасылкі даюцца ў тэксце ў квадратных дужках. Першая лічба — нумар са спіса літаратуры, наступныя лічбы — старонкі. Напрыклад: [7, с. 132]. Спіс літаратуры (калі ён ёсць) даецца пасля асноўнага тэксту ў алфавітным парадку і афармляецца ў адпаведнасці з патрабаваннямі ВАК. Пасля тэксту даклада таксама падаюцца звесткі пра аўтара (прозвішча і ініцыялы поўнасцю, вучоная ступень, вучонае званне, месца працы, горад, краіна).

Аргкамітэт пакідае за сабой права адбору выступленняў і матэрыялаў для публікацыі, а таксама іх рэдагавання.

Праезд і пражыванне ў Мінску за кошт удзельнікаў канферэнцыі.

Адрас Аргкамітэта:          220072  г. Мінск, вул. Сурганава 1/2,  пакой 715

Аддзел беларускай літаратуры ХХ і ХХІ стст.

Тэлефоны:    8-017-284-28-76; 8-017-284-29-31; 8-017-284-18-85.                  

АРГКАМІТЭТ

ЗАЯЎКА НА ЎДЗЕЛ У КАНФЕРЭНЦЫІ

1.     Прозвішча, імя, імя па бацьку………………………………………………

2.     Месца працы, пасада………………………………………………………...

3.     Вучонае  званне……………………………………………………………...

4.     Тэма даклада…………………………………………………………………

……………………………………………………………………………………

5.     Службовы  адрас і тэлефон…………………………………………………

6.     Хатні адрас і тэлефон………………………………………………………..

7.     E-mail…………………………………………………………………………

1 лютого в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України відбувся науковий семінар «Підсумки літературного сезону 2017», проведення якого ініціювала Національна спілка письменників України та активно підтримав Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. Модератором виступив голова НСПУ Михайло Сидоржевський. На заході було виголошено сім доповідей, присвячених актуальним питанням сучасного літературного процесу.

Роботу семінару розпочав директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік Микола Жулинський вступним словом, у якому підкреслив важливість осмислення сучасного літературного процесу, наголосив на дефіциті літературної критики в нашій країні.

Михайло Сидоржевський озвучив власні міркування щодо основних тенденцій 2017 року, а саме: відзначив посилення позицій окремих книжкових ярмарків, видавництв і літературних премій. Окрім цього він звернув увагу на посилення ролі регіональних журналів і на проникнення в літературу теми війни. Також визнав зменшення кількості паперової продукції, пояснюючи це «переходом» літератури та літературної критики до інтернет-простору. Розвиваючи думку М. Жулинського, голова НСПУ заявив, що критики у нас є, а самої критики немає, пояснюючи такий парадокс відсутністю системного підходу та звертаючи увагу на низький рівень культури дискусій на тему сучасного письменства у соціальних мережах.

У своїй доповіді «Український літературний ландшафт: співжиття дерев і кущів» Микола Жулинський наголосив на великому значенні історичної прози, яка покликана дати нашому народу історичне усвідомлення і висвітлити справжні події, що відбувалися на українській землі. Як приклад, дослідник навів книги П. Кралюка «Козацька міфологія України: творці та епігони», О. Гнатюк «Відвага і страх», В. Шовкошитного «Кров свята», М. Лабуньки «Коли ліс був наш батько. Спомини», В. Шкляра «Троща» та багато інших. Завершуючи свій виступ, М. Жулинський метафорично підкреслив, що література – це ліс із високими деревами, між якими ростуть і великі чагарники; тому перед літературною критикою стоїть надскладне завдання – провести селекцію.

Леся Демська-Будзуляк, к. філол. н., с. н. с. відділу теорії літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка висвітлила тему «Тенденції та симптоми сучасної української літератури». Передусім дослідниця зауважила, що незважаючи на появу власної якісної літературної продукції, все ж таки спостерігається домінування перекладної літератури, яке можна пояснити недовірою українського читача до української книги. Окрім цього, як виявилося, твори про Майдан і війну українські читачі купують здебільшого неохоче, що свідчить про кризу гуманітарної політики. Водночас помітний інтерес до цих тем проявляють закордонні читачі, що змушує визнати: «ми більше цікаві іншим, ніж самі собі». Літературу для дітей віком 3-6 років дослідниця оцінила доволі високо, книги, призначені для читачів 6-9 років назвала «читанням для розваги», а ситуацію з підлітковою літературою – критичною.

Костянтин Родик, н. с. відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка у виступі «Прогноз книжкової погоди» осмислив «передбачення "Книжки року"» на 2017 рік, зроблені на основі аналізу статистики цього Всеукраїнського рейтингу. Доповідач одразу зазначив, що більша частина «прогнозу» справдилася, і зауважив: «До певної міри, можна говорити про настання епохи нон-фікшн на українському літературно-книжковому ринку». Також К. Родик наголосив на важливості критики в сучасному світі: «Критика – ось ключове слово для розуміння усіх процесів за вікном. Чи то вікно літературне, а чи політичне. Критика, як фахова аналітика, – універсальний засіб супроти граблів та короткозорості». Водночас він зізнався, що не знає, як підвищити рівень літературних дискусій в Україні, справедливо вбачаючи основну причину їхнього незадовільного стану в низькій оплаті роботи критика.

Дмитро Дроздовський, головний редактор журналу «Всесвіт», докторант відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка виступив із доповіддю на тему: «Перекладні видання як чинник літературного процесу: тенденції та виклики 2017 року». Апелюючи до метафори «лісу» М. Жулинського та до оцінки сучасного літературного процесу М. Сидоржевським, він нагадав, що демократія – не результат, до якого ми прийдемо, а передусім процес, у якому ми перебуваємо. Саме тому сучасні дискурсивні практики дуже важливі, а часом – і важливіші за «результат». Однією з виразних тенденцій перекладацького процесу в Україні доповідач назвав перепрочитання і перекладацтво класичних творів. Окрім цього, він згадав важливі літературні переклади минулого року – роман І. Альєнде «Японський коханець» (пер. С. Борщевського), п’єсу М. де Сервантеса «Театр чудес» (пер. Ю. Михайлюк), п’єсу «Розбитий глек» (пер. Ю. Андруховича) та ін. Крім цього, Д. Дроздовський заявив, що поділяє думку К. Родика про потужне представлення нон-фікшн в сучасній літературі. «Для мене немає ні оптимізму, ні песимізму. Треба констатувати, вивчати, аналізувати ці тенденції», – резюмував доповідач, стверджуючи, що 2017 рік у царині перекладацтва був дуже успішним.

Роботу наукового семінару продовжила доповідь Ніни Герасименко, к. філол. н., с. н. с. відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка – «Література АТО: теми, проблеми жанру». Передусім дослідниця відзначила, що книжки про Революцію Гідності та російсько-українську війну на Донбасі стали «новим трендом» у сучасній українській літературі, та виокремила за хронологічним принципом етапи їхньої появи: поезія і документальна публіцистика, журналістські розслідування, велика проза, література для дітей. Також доповідачка зазначила, що окрім спільної теми ці твори об’єднує тяжіння авторів до документалістики та літератури факту. Наприкінці свого виступу Н. Герасименко наголосила, що така література є безцінним скарбом для патріотичного виховання молоді.

Тарас Головань, к. філол. н., н. с. відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка виголосив доповідь «Духовна автобіографія Томаса Мертона: перекладати не можна зволікати». На думку науковця, поява «Семиярусної гори» Т. Мертона в українському перекладі назрівала дуже давно. Цінність даного перекладу в тому, що він виявляє потужну західну традицію написання духовних автобіографій. Також дослідник зазначив, що «Семиярусна гора» – класика духовної автобіографії, яка й до сьогодні лишається бестселером в американському суспільстві. До того ж «Семиярусна гора» – якісний зразок літератури нон-фікшн. За словами доповідача, її можна порівняти з книгою П. Сороки «Знак серця: Денники», оскільки обидва твори репрезентують високий рівень інтертекстуального письма.

Наприкінці наукового семінару виступив студент Інституту журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка Сергій Савін, який зосередив увагу на темі «Поетичний дебют 2017-го року». Доповідач згадав про появу збірок О. Мимрука «Цукровик», С. Шкараби «Проміння всередині флейти», Я. Корнєва «Дещо з насіння», І. Кулянди «Пливи, кораблику, пливи». Також він звернув увагу на антологію сучасної української поезії «Галерея чуття. Частина ІІ». Підсумовуючи свій виступ, С. Савін заявив, що не згоден з рішенням «ЛітАкценту», внаслідок якого номінація «Поезія» залишилася без переможців.

Після виголошення доповідей розпочалося їхнє жваве обговорення. Павло Михед, д. філол. н., проф., завідувач сектору слов’янських літератур Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка висловив думку, що жанр репортажу на сьогодні користується такою популярністю, бо люди вже не довіряють художньому слову, яке поступово знецінюється. Перекладач Всеволод Ткаченко доповнив перелік перекладених видань, що вийшли у 2017 році. Надія Гаврилюк, к. філол. н., н. с. Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, зауважила, що філологічна поезія – це не робленість і штучність, а передусім – мистецтво й ремесло, і закликала бути закоріненими у «своє». Доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства філологічного факультету ЛНУ ім. І. Франка Богдан Пастух спробував «заспокоїти» усіх, хто відчуває тривогу за українську літературу, думаючи, що вона зараз перебуває у стані стагнації. Окрім цього він підтримав рішення «ЛітАкценту», оскільки вважає, що «жоден з авторів не показав нового естетичного рішення». Із цим твердженням не погодилася аспірантка Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Катерина Девдера, яка переконана, що результат  рейтингу «ЛітАкцент року – 2017» свідчить не так про стан поезії, як про стан критики, якої дуже бракує. Професор кафедри слов’янської філології Інституту філології Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Михайло Наєнко наголосив, що зараз немає якісних дискусій, бо людям бракує знань: тому вони зазвичай і переходять з критики творів на критику особистостей. «Літературна критика потребує професійності», – підсумував професор. Віктор Мельник, заступник голови НСПУ нагадав про відносність присудження будь-якої відзнаки, мотивуючи це тим, що в залежності від складу журі змінюється й склад переможців. Олександр Гордон, заступник голови НСПУ, розвиваючи цю тему, наголосив, що навчити когось бути добрим письменником неможливо, бо потрібні певні літературні задатки, а навчити бути добрим критиком – можна. Лукаш Скупейко, д. філол. н. зазначив, що у відсутності критики «винна й сама критика» і нагадав, що в журналі «Слово і Час», головним редактором якого він є, для неї відведена окрема рубрика. Погоджуючись із раніше висловленими думками, що головним «конкурентом» літературної критики сьогодні є Інтернет, він підкреслив, що критика, опублікована в соціальних мережах, ні до чого не зобов’язує автора, тому що можна легко і назавжди видалити свій текст. Водночас критична стаття, надрукована у періодичному виданні, вимагає від автора більшої відповідальності. Наприкінці виступу Л. Скупейко закликав присутніх: «Давайте почнемо з себе».

Підсумовуючи роботу наукового семінару, Микола Жулинський подякував Михайлові Сидоржевському та НСПУ за ініціативу проведення такого заходу, а також усім доповідачам і гостям. Зі свого боку Михайло Сидоржевський пообіцяв й надалі ініціювати подібні семінари, аби вони стали доброю щорічною традицією.

Кадидат філологічних наук,

молодший науковий співробітник Інституту літератури

Тетяна Михайлова

The International Association for the Humanities – MAG
Міжнародна Асоціація Гуманітаріїв
Международная ассоциация гуманитариев
Міжнародная асацыяцыя гуманітарыяў

 2018 Annual Convention
Lviv, Ukraine
June 27-29, 2018

Co-organized by the Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies (ASEEES) 

Convention Information

The MAG Convention 2018 will take place at the Metropolitan Andrey Sheptytsky Center of the Ukrainian Catholic University in Lviv, Ukraine.

The building address is: Kozelnytska St, 2, Lviv, Lviv Oblast, Ukraine, 79000.

The convention will begin in the early afternoon of Wednesday, June 27 and continue until the closing reception on the evening of Friday, June 29.

Registration will open on June 27, at 10:00am in the lobby of the Metropolitan Sheptytsky Center (2A Kozelnytska street).

The program will feature approximately 120 panels including about 350 presentations.

 Call for Applications

Proposals for complete and well-balanced panels and roundtables will be given priority. A panel consists of an organizer, a moderator, three paper presenters, and a commentator.  Roundtables must have a chair; and 3 to 5 roundtable speakers. Individuals may also apply. The program committee will assign individual papers to specially constructed thematic panels.

Applicants from Eurasia and Eastern Europe (non-European Union) are eligible for travel grants.

For more information visit Call of Applications page

Deadline for all applications:  March 5, 2018.

Convention theme: Image of the Self

Following the theme of the 2016 ASEEES-MAG Convention “Image of the Other”, we seek to examine the way states, societies, interest groups and social movements, as well as individuals, represent themselves to themselves and to others through manifold means including language, culture, literature, the politics of history, and politics as such.  Images of the self can be found, of course, not only in scholarship but also in popular writing, artistic expression, and in the public sphere.

How have some images given rise to stereotypes and instrumentalized narratives?  How have some others constituted resources for tolerance, mutual respect, and cooperation?  These issues appear in headlines worldwide, but they seem especially salient in Eastern Europe and Eurasia.

MAG invites proposals directly or indirectly addressing topics related to the “Image of the Self” as they to Eastern Europe and Eurasia. Scholars from all countries worldwide are welcome to apply.

Schedule of key dates and deadlines

• March 5 - Deadline for Proposals for panels, roundtables, and individual papers
• March 16 - Notification of selection results (The Program Committee will notify all applicants of their acceptance for participation in the convention. Recipients of travel grants will also be notified at this time)
• March 31 - Deadline to submit request for UCU dorm room
• 15 April - Notification for UCU dorm room reservations
• 27 April - Preliminary Program will be available
• 15 May - Early Registration Deadline
• 15 May - Deadline for submission of changes to the Conference Program
• 25 May - Deadline for sending Registration Fee (Participants who do not have a bank card or other method by which to pay in advance must notify us by this date and must pay at the conference registration desk on arrival.)
• 25 May  - Cut-off date for notification of withdrawal: (“No Shows” will be penalized with exclusion from future conventions.)
• 13 June - Deadline for sending papers to Discussant and Chair
• 27-29 June - Convention dates. The convention will begin on the afternoon of Wednesday, 27 June, and conclude with the closing reception on Friday evening, 29 June.

  Шановні колеги!

Департамент слoв’янських мов і літератур, Філологічного факультету Клузького університету імені «Бабеша–Бояї» запрошує Вас узяти участь у міжнародному симпозіумі «Діалог славістів на почактку XXI століття» (VII), який відбудеться 17–19 травня 2018 р. у м. Клуж-Напока, Румунія.

Роботу симпозіуму заплановано за такими напрямами:

►мовознавствo та діалектологія слoв’янських мов;

►дослідження слoв’янських літератури;

►теорія й практика перекладу;

►міжкультурний діалог.

Принимаються матеріали і за іншими напрямками, відповідними темі симпозіуму.

Маючи на увазі, що Союз українців Румунії забезпечує громадянам України проживання та харчування під час проведення симпозіуму, просимо всіх очних учасників підтвердити свою участь у роботі симпозіуму до 02 квітня.

Бажаючим взяти участь у роботі симпозіуму необхідно надіслати заявку учасника й назву доповіді з анотацією (обсягом не більше 200 слів) файлом сформованим у текстовому редакторі Microsoft WORD (attachment) до 15-го квітня 2018 р. на e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. ;

Робочі мови симпозіуму: українська, російська, польська та румунська.

Учасники, які потребують запрошення для отримання візи, повинні зареєструватися до 15 березня та вказати у своїй заявці про це.

Доповіді учасників будуть опубліковані в збірнику наукових праць „Dialogul slaviştilor la începutul secolului al XXI-lea” / «Діалог славістів на почактку XXI століття» (вип. VII).

Регламент роботи симпозіуму:

♦ пленарна доповідь – 25 хв.;

♦ секційна доповідь – 15 хв.

Для доповіді може бути використаний відеопроектор. Організаційний внесок – 40 євро (буде сплачений на місці проведення симпозіуму). У вартість оргвнеску входить проживання та харчування учасників з 16 по 18 травня 2018 р., програма та збірник матеріалів симпозіуму, організаційне та інформаційне обслуговування учасників симпозіуму.

З питань участі в симпозіумі звертатися до: лектора д-ра Михєли Гербіл. Контактний телефон: +40 755 093 969.

З повагою, Оргкомітет

Завантажити бланк заявки