Українська
26 лютого докторантка Інституту літератури канд. філол.
З великою приємністю повідомляємо, що Альманах «Вічність
Щорічні заходи ЦДЛФ — приклад сталого розвитку традиційних
15 січня 2024 року стартував проєкт «Сценічна шекспіріана:
Колектив Інституту щиро радіє успіху наших колег, що за
  • Колоквіум про Голодомор у літературі у Франції
    Колоквіум про
    26 лютого
  • Лекція Тамари Гундорової
    Лекція Тамари
    6 березня провідний
  • Урочиста академія з нагоди 100-річчя від Дня народження професорки Нонни Копистянської
    Урочиста
    Кафедра світової
  • Лекція Тамари Гундорової
    Лекція Тамари
    Дорогі друзі,
  • Презентація альманаху «Вічність трива цей день. Художні хроніки війни»
    Презентація
    З великою
  • Міжнародна конференція «Теоретичні аспекти дослідження літератури фентезі»
    Міжнародна
    Щорічні заходи ЦДЛФ
  • Інтерв'ю з Тамарою Гундоровою:
    Інтерв'ю з
    Пропонуємо Вашій
  • Сценічна шекспіріана: майстер-класи з театральної критики
    Сценічна
    15 січня 2024 року
  • Наші співробітники у другому турі Шевченківської премії
    Наші
    Колектив Інституту
  • Стаття Миколи Сулими
    Стаття Миколи
    Вийшла друком
 

Наші видання

ovcharenko.jpg
Понеділок, 08 серпня 2016 16:22

Постколоніалізм. Генерації. Культура / за редакції Т. Гундорової і А. Матусяк ; Наукове Т-во ім. Шевченка в Америці ; Відділ україністики Ін-ту слов’янської філології Вроцлавського ун-ту ; Відділ теорії літератури Ін-ту літератури ім. Т.Г. Шевченка Н

 

Вміщені у цій книжці статті і розвідки виводять на авансцену сучасних дискусій нових агентів – покоління і постколоніалізм. Постколоніальна китика, рухаючись на схід Європи, відкриває тут свій новий обєкт – генерації. Які вони – батьки і діти епохи посткомунізму і постколоніалізму? Яка вона – постколоніальна критика на сході Європи? Яке воно – посттоталітарне покоління? Які вони – нові теоретичні ревізії на сході Європи? Мета – інтегрувати трансгенераційну тематику в сучасні постколоніальні студії.

Мета цього збірника – застосовувати методологію постколоніальних студій для аналізу феномену поколіннєвої свідомості – проблеми, яка набуває нового сенсу саме в  аспекті постколоніальної і посттоталітарної критики.

 

Статті, включені до цього збірника, обговорюють такі складні питання сучасного світу, як місце і роль поколіннєвої свідомості у процесах переборення травматичного досвіду колоніального (тоталітарного) минулого; концепції генеративної пам’яті й конфлікти, спричинені розривом поколінь у сучасному постколоніальному романі; місце центрального й маргінального як символічних означників поколіннєвої свідомості; компаративний аналіз буремних двадцятих, радикальних шістдесятих, тихих двотисячних.

Переглянути збірник

Передмова до видання

Тамара Гундорова

 Генераційний виклик і постколоніалізм на Сході Європи. Вступні зауваження

 

Постколоніальні студії, які здобули широку популярність на Заході, починаючи із шістдесятих років, пережили вже кілька етапів свого розвитку і нині постають не як замкнена система, а як плетиво різнорідних ідей, котрі можна розглядати як альтернативні шляхи осмислення і прочитання західної модерності. Основними напрямками постколоніальних студій, як вони визначилися на сьогодні, є дослідження антиімперських стратегій та ідеологій, питання глобалізації та аналіз різних форм підпорядкування (національного, расового, гендерного, класового).

Починаючи з основоположної для постколоніальних студій праці Едварда Саїда «Орієнталізм» (1978), у якій поставлено питання про те, як західний науковий дискурс перетворився на імперську інституцію, основним об’єктом постколоніалізму стають взаємовідносини європейських країн і суспільств, колонізованих у модерні часи. З часом поле цих студій розширюється і сягає як передмодерних часів, так і доби постмодернізму. При цьому відбувається і геокультурна міграція теорії, і своєрідна корекція об’єкту дослідження: з одного боку, до аналізу колишніх колонізованих народів «третього світу» долучається проблематика, пов’язана з життям білих переселенців-колонізаторів, водночас постколоніальні студії починають досліджувати інші види імперій, не лише британську; з другого боку, постколоніальні студії збагачуються завдяки методології гендерних студій, марксизму, новому історизму, деконструктивізму. А загалом, одним із центральних понять постколоніальних студій стає постколоніальна модальність, що означає дискурсивний спротив колоніальній владі.

Новий етап у розвитку постколоніальних студій у дев’яностих пов’язаний із залученням проблематики, пов’язаної з країнами так званого «другого світу», зокрема постсоціалістичними країнами Східної Європи. Підставами для цього стає розуміння того, що колишній радянський блок структурно був системою, де працювали механізми колонізації, поневолення і домінування. Отож після розпаду Радянської Союзу, який функціонував як імперська структура, постколоніальні студії мігрують і на пострадянський простір. У цьому ряду досвід України, яка перебуває в ситуації напівколоніальної залежності, починаючи із сімнадцятого століття, і яка пережила важкий досвід тоталітарної колонізації у двадцятому столітті, особливо надається до застосування постколоніальної методології, яка демаскує відкриті і приховані механізми колоніального і неоколоніального поневолення. Саме тому постколоніальні студії й напрацьовані у рамках цієї методології підходи альтернативного мислення й читання різних форм і стратегій влади видаються особливо актуальними для аналізу посттоталітарної свідомості.

В Україні знайомство з основами постколоніальних студій припадає на вісімдесяті-дев’яності роки, коли підносяться ідеї національної суверенності, а науковці інтенсивно освоюють західні методології. Можна виділити два етапи розвитку постколоніальних студій в Україні. У дев’яностих роках починається ознайомлення з методами постколоніальної критики та залучення їх для аналізу української історії і літератури. Цей етап репрезентують насамперед україністи із Заходу. Так широкі дискусії породжує в Україні переклад книги Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець», у якій критик із перспективи постколоніальної критики, поєднуючи її з психоаналізом та структуралізмом, досліджує семантичні структури творчості національного українського поета[1]. Автор також започатковує аналіз колоніального дискурсу, зокрема семантики котляревщини[2]. Власне постколоніальні теорії для аналізу актуальної української літератури (творчість В. Шевчука, Ю. Андруховича) широко застосовує М. Павлишин[3].

Прикметно, що одним із найпотужніших напрямків постколоніальної критики, яка починає активно розвиватися в дев’яностих роках в Україні, стає гендерна критика (Соломія Павличко, Оксана Забужко, Ніла Зборовська, Віра Агєєва, Тамара Гундорова). Тоді також відбувається перше ознайомлення з основоположними текстами постколоніальної критики (з працями Едварда Саїда, Гаятрі Співак, Гомі Бгабги, Арун Мукгерджі), фрагменти яких публікують у антології світової літературно-критичної думки під редакцією Марії Зубрицької[4]. Водночас у руслі американістики в Україні народжується зацікавлення проблемами мультикультуралізму (праці Наталії Висоцької, Тамари Денисової). Постколоніальна критика проникає в журналістику й есеїстику (Микола Рябчук)[5].

Другу хвилю інтересу до постколоніальних студій спостерігають на початку двадцять першого століття, насамперед унаслідок глибшого і предметнішого ознайомлення з працями Саїда, перекладеними українською мовою[6]. Виходить переклад дослідження Мирослава Шкандрія про імперський дискурс і його місце в українській літературі[7], а також студія «Прощання з імперією» Олі Гнатюк про дискурс української ідентичності[8]. Виникає активне зацікавлення проблемами окциденталізму, ідеєю Центральної Європи, національним наративом[9].

Здавалося, що постколоніальна критика активно і продуктивно розвиватиметься в Україні і стане важливим засобом ревізії літературного канону. Однак, на жаль, ці сподівання виправдалися не вповні, і можна згодитися з Марком Павлишиним, який говорить про певне розчарування у тому, «що постколоніальні студії не знайшли в Україні більшої когорти послідовників. Адже ж це питання неабиякої актуальності»[10].

Мета цього збірника — застосовувати методологію постколоніальних студій для аналізу феномена поколіннєвої свідомості — проблеми, яка, на моє переконання, набуває нового сенсу саме в аспекті постколоніальної й посттоталітарної критики. Проблема батьків і дітей завжди актуалізується в періоди транзитні, коли відбувається злам у ідеології, що веде до кризи узвичаєних форм життя, психологічної нестабільності, появи нових субкультурних ідентичностей. Як зауважила Ханна Арендт, досвід тоталітаризму стає ще більшою проблемою, коли зникає сам тоталітаризм. Останній руйнує приватний світ і викорінює людину з буття, робить її емоційно нестабільною, сприяє перериванню комунікативного зв’язку між минулим і сучасним, я та іншим, батьками й дітьми. Так само діє колоніалізм, наслідки якого впливають на наступні покоління і ведуть до переоцінки досвіду батьків, а також викликають труднощі адаптації до  світу, ускладнюють сімейні відносини та формують різні форми зміщеної ідентичності.

Ідея покоління віддавна служить важливою культурною категорією, особливо в свідомості періоду модерності. Покоління виступає індикатором соціально-політичних і культурних змін, воно радикалізує свідомість, виявляє значення маргінальних спільнот, стає полем зіткнення високої культури та молодіжних субкультур. Важливу роль відіграє покоління і як фактор корекції літературної еволюції. Значення генераційного чинника в соціальних, культурних, політичних процесах упродовж двадцятого століття зростає, і сьогодні ми можемо охарактеризувати історію минулого століття в категоріях «покоління Срібного віку», «розстріляного покоління», «втраченого покоління», «покоління хіпі», «покоління шістдесятників», «посттоталітарного покоління», «покоління нульових» тощо.

Розширення сучасного літературознавства за рахунок використання  культурологічних підходів закономірно приводить до зростання  уваги до тематики, пов’язаної з роллю покоління в історії та культурі. Зокрема, актуальним стає аналіз генерації як важливого чинника розвитку і трансформації культурного поля у нові часи. В новітній культурі діє закон боротьби генерацій, і generation gap стає у двадцятому столітті не лише соціальним, культурним і психоемоційним феноменом, але й феноменом естетичним, котрий породжує різноманітні форми і стилі самоідентифікації. Самосвідомість і пам’ять покоління впливають на зміну дискурсивних парадигм і культурних стилів, виконують психотерапевтичні функції, формують образ епохи.

Особливо інтенсивно генераційний фактор дається взнаки у зламні епохи й часи. Посттоталітарна і постколоніальна проблематика, що апелює до пам’яті, тіла, мови, тісно переплітається з ідеєю зміни поколінь, поколіннєвою свідомістю, розривом генерацій. Міграція постколоніальної теорії на Схід Європи додає нових обертонів до аналізу поколіннєвої проблематики, яка виявляється особливо актуальною на пострадянському просторі. До того ж сьогодні, коли активно обговорюються можливості розгортання постколоніальних досліджень на постсоціалістичному просторі, генераційна проблематика спроможна стати одним із каналів міграції постколоніальної теорії на схід Європи. Застосування постколоніальної методології збагачує новими підходами та ідеями історіографію, соціологію, культурологію, зокрема в країнах Східної Європи та Балкан, відкриває нові можливості для дослідження літератур цих регіонів. Загалом врахування постколоніальної перспективи вносить нові акценти в аналіз поколіннєвої свідомості, оскільки акцентує на ролі покоління у процесах культурної, національної, гендерної, класової ідентифікації.

Статті, включені до  цього збірника, обговорюють такі складні питання сучасного світу, як місце і роль поколіннєвої свідомості у процесах переборення травматичного досвіду колоніального (тоталітарного) минулого; концепції генеративної пам’яті й конфлікти, спричинені розривом поколінь у сучасному постколоніальному романі; місце центрального й маргінального як символічних означників поколіннєвої свідомості; компаративний аналіз буремних двадцятих, радикальних шістдесятих, тихих двохтисячних.

Одна з робочих гіпотез цього проекту полягає в тому, що в посттоталітарній літературі тема розриву поколінь стає однією з центральних. Ідеться про посилення субкультурної ідентичності в межах різних груп, про своєрідний аутизм і недовіру до батьків, а також про пам’ять і літературну свідомість, яка розгортається в ситуації кінця постмодернізму і яка активно освоює нові культурні коди.

Прикметою сучасної культурної ситуації в Східній Європі стає загалом зростання генераційної ідентичності, що яскраво підтвердив Євромайдан 2014 року, який актуалізував свідомість дітей, вже не заражену радянським досвідом їхніх батьків. Тема розриву поколінь сьогодні стає суспільно значимою, торкаючись аспектів культурної пам’яті, субкультурної ідентичності, тілесності, мови. Загалом, чинником нової культурної ситуації стає геокультурна, поколіннєва, гендерна різнорідність, причому генераційна дисперсія посилює видозміну культурних полів і сприяє появі на них нових факторів активності (П’єр Бурдьє).

Уміщені тут статті аналізують синдром поколінь як постколоніальний фактор, спричинений посттоталітарною й постколоніальною травмою, а також те, як такий синдром впливає на форми інституційного функціонування літератури та конфліктні зони у творах сучасних авторів. Дослідження мають компаративний характер, торкаються процесів, які відбуваються в слов’янських та західних літературах і культурах останнім часом. Обрана тема, попри окремі принагідні звертання і кілька спеціальних досліджень, на сьогодні ще не вповні актуалізована в Східній Європі загалом і в Україні зокрема. Наше завдання полягає в тому, щоб репрезентувати стан постколоніальних досліджень в Україні, а також актуалізувати складні питання розвитку постколоніальних студій на посттоталітарних сході і півдні Європи.

Вміщені у цьому збірнику статті розділені на дві частини. Перша частина стосується постколоніальної проблематики та відповідає на питання, як працює постколоніальна теорія в літературі. Олег Ільницький у своїй статті ставить питання про те, чи правомірно розглядати імперську культуру за етнонаціональними принципами. Марко Павлишин аналізує присутність постколоніальної тематики на сторінках академічного журналу «Слово і час». Катажина Гліняновіч підносить питання про внутрішню колонізацію стосовно польсько-українських кресів. Відомий польський дослідник Даріюш Скорчевські аналізує релігійну конверсію і можливості постколоніальної ідентифікації. Софія Філоненко позначає траєкторію проникнення постколоніальної теми в сучасний український детектив, а Наталя Овчаренко та Олена Кобчінська аналізують постколоніальні художні практики в канадській та марокканській літературах. У моїй статті натомість ідеться про новий жанровий різновид у постколоніальній літературі – роман трансгенераційної травми, а також про складнощі, пов’язані з проникненням постколоніальної свідомості на пострадянський простір.

Коли визначити основне проблемне коло питань у цій секції, його можна було б сформулювати, слідом за Павлишином, як питання про те, чим є постколоніальна критика. Чи насправді «постколоніальне» згладжує суперечності між (колишнім) колонізатором і колонізованим, а основним його змістом є досягнення гармонії та взаєморозуміння, як твердить відомий дослідник? Питання це не лише лишається відкритим, але й спонукає до дискусії. Адже постколоніалізм є передусім аналітичною категорією, спрямованою на розмасковування знання та засобів і форм його розподілу та контролю. Це також письмо, спрямоване на те, щоб проговорити умовчуване та вписати репресоване в текст культури. Постколоніальність - це також критика універсалізму, раціоналізму та європеїзму як підставових засад гуманності. Для Бгабги постколоніальне – гібридне, для Саїда – орієнталізоване, для Співак – субалтерне. Чи спроможне постколоніальне стирати суперечності і породжувати гармонію між підпорядкованим та владним? Це зовсім не риторичні питання, ідеться про саму суть постколоніальної критики.

Друга частина вміщених тут статей присвячена обговоренню тематики, пов’язаної з поколінням. Агнєшка Матусяк та Матеуш Свєтліцкі дають широку і змістовну картину розвитку теорії покоління упродовж двадцятого століття. Цілий ряд статей висвітлюють особливості генераційного розвитку української літератури, між тим коли Олександр Пронкевич аналізує обмеження та застереження щодо використання теорії поколінь в літературному процесі.   Марія Літовська звертається до категорії «чужого» в російській літературі для дітей, а Ярослав Поліщук – до категорії «постпамяті» в романі Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Загалом, амплітуда поколіннєвої свідомості коливається від апокаліптики до  тілесної характеристики покоління двохтисячних, від футуристичної біографії до «кобзаря на мотоциклі». У підсумку, можна констатувати, що ідея покоління, незважаючи на певний ряд термінологічних та смислових обмежень, володіє великою притягальною силою і вносить свої детермінанти на поле літератури і культури.  Особливого сенсу набирає зокрема аналіз трансгенераційної проблематики,  котра часто виявляється маркером постколоніальної травми і призводить до порушення духовних і фізичних зв’язків всередині сім’ї, роду, класу, позначає місця умовчування і породжує тілесні рани. Спроба поєднати теорію покоління з постколоніальною теорією – основна мета цього збірника. Саме ці аспекти, на мою думку, сьогодні виявляються особливо актуальними для постколоніальної критики на сході Європи.

 

 

 

 



[1] Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К.: Рад. письменник, 1991.

[2] Див.: Грабович Г. Семантика котляревщини // Сучасність. — 1995. — № 5. — С. 65–73.

[3] Див.: Павлишин М. «Україніст в Австралії — птах дуже рідкісний...» // Літакцент. — 8 квітня 2009. http://litakcent.com/2009/04/08/marko-pavlyshyn-ukrajinisty-v-avstraliji-%E2%80%94-ptah-duzhe-ridkisnyj/comment-page-1/

[4]Див.: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів: Літопис, 1996.

[5]Див.: Рябчук М. Постколоніальний синдром. Спостереження. — К.: К.І.С., 2011.

[6] Саїд Е. Культура й імперіялізм / Пер. з англ. — К.: Критика, 2007; Саїд Е. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. — К.: Вид. Соломії Павличко «Основи», 2001.

[7] Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська й українська літератури новітньої  / Пер. з англ. Петро Таращук. — К.: Факт, 2004.

[8] Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. К.: Критика, 2005.

[9] Див. зокрема: Європейська меланхолія. Дискурс українського окциденталізму / За ред. Т. Гундорової. — К.: Стилос, 2008. — [Сер. «Теоретичні REвізії»]

[10] Див.: Павлишин М. Цит. праця.

 

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

НОВИНИ