Інститут літератури

(зі спогадів про Віталія Григоровича Дончика)[*]

15 квітня 2022 року виповнюється 90 років від дня народження Віталія Григоровича Дончика – академіка НАН України, доктора філологічних наук, професора, багатолітнього співробітника Інституту літератури, натхненника Народного Руху України, громадського й політичного діяча, поборника національної ідеї нашої держави – суверенної, вільної України.

«Завжди за долею української літератури стояла доля України...» – у своїх споминах про В.Дончика, його літературознавчу діяльність зазначав Іван Дзюба. Нині Україна в кривавій боротьбі з оскаженілим племенем відвойовує своє право на суверенну державу. Ворог в окупованих містах катує, убиває мирних українців, і знову репресії спрямовано в тому числі й проти національно свідомих – митців, учителів, журналістів. Варварська орда руйнує бібліотеки, спалює книги, бореться передусім з тим, із чого виростає свобода народу – із нашою культурою. Та розстріляний пам’ятник Тараса Шевченка у Бородянці стоїть пам’ятником українському нескореному духу, звучить гучним вироком зомбованій масі, присудом їхньому рабству. Попри відверту демонстрацію свого безчестя, попри нелюдські злочини імперія навально, неприховано виливає нині оглушливим плавом дезінформацію на весь світ, як і віки до цього перевертає факти, із сатанинським цинізмом говорить про свою «велич». Брехлива держава-катівня століттями намагалася стерти українську ідентичність і прямими заборонами, репресіями, і підступним переписуванням історії, текстів художньої літератури, підміною правди і брехні. Проти цього не в останню чергу було спрямовано очолену Віталієм Григоровичем 12-томову академічну «Історію української літератури» – проти штучного переінакшення національної історії літератури, проти спотворення інтелектуальних набутків. Академічна «Історія української літератури», якій Віталій Григорович присвятив останні роки свого життя, працюючи із ретельністю книжника-перфекціоніста, покликана презентувати історію літератури, культури вільної нації, європейського народу, самодостатньої та сильної України. Саме цієї України – рівноправної частини європейського цивілізованого світу – не може бачити й пережити кривава імперія неправди. 
Жити, навчатися боротися за правду та відвойовувати її Віталію Дончику довелося в Україні, окупованій на довгі десятиліття комуністичною імперією. Народився Віталій Григорович 15 квітня 1932 р. в місті Крюків (нині в складі міста Кременчук Полтавської області). Закінчив Київську спецшколу-інтернат з англійською мовою навчання. 1956 року із відзнакою закінчив романо-германське відділення філологічного факультету Київського університету. Кар’єру дипломата В. Дончик не обрав, а почав працювати за фахом філолога в газеті «Літературна Україна»: спочатку як літературний працівник відділу критики, від 1960 року завідував відділом критики. Про цей період Іван Дзюба, який тоді працював у журналі «Вітчизна», згадує: «...ми часто з ним зустрічалися, бо редакції газети й журналу були в сусідніх будинках, часом ми й обмінювалися матеріалами – адже прагнення було спільне: зробити літературно-критичні виступи чесними, дійовими, знайти їм місце в боротьбі за якість літератури, брати під обстріл фальш і провінційщину. Якоюсь мірою це вдавалося, хоч, звісно, спротив з боку різного роду халтурників, пристосуванців та й частини недоторканних радянських посадових "класиків" був величезний».
Від 1962 року та до останніх днів свого життя Віталій Григорович працював у Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. У 1962 – 1965 роках був аспірантом. У 1965 – 1986 роках  –  молодшим науковим, старший науковим співробітником, у 1986 – 1992 роках завідував відділом української радянської літератури. Від червня 1993 року –  головний науковий співробітник відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Упродовж десяти років (1987 – 1992 та 1997 – 2002) очолював відділ української літератури ХХ століття Інституту літератури. 
1967 року захистив кандидатську дисертацію «Розвиток аналітичної основи в сучасній літературі (із спостережень над українською прозою 50  –  60-х років)». 1983 року захистив докторську дисертацію «Український радянський роман. Рух ідей та форм (1941  –  1981)».  «Своїм колегам він – у своїх працях – давав приклад поєднання уважного фактографізму з літературних творів з  особисто осмисленими реаліями життя. Саме це бачимо в його працях 60-70-х років, позначених зусиллями, хоч і не завжди успішними, розвивати літературознавчу думку по можливості в обхід  догматів "соцреалізму": "Час і його обличчя" (1967), "Грані сучасної прози" (1970), "Гуманізм творення" (1980) та ін.» – характеризував наукову роботу В.Дончика тих часів Іван Дзюба. 
Віталій Дончик підготував цілий ряд літературно-критичних та монографічних досліджень, серед них також праці «До глибин життя» (1970), «Петро Панч» (1971, 1981), «Єдність правди і пристрасті» (1981), «Український радянський роман: рух ідей і форм» (1987), «Зупинені миті» (1989). Він один із авторів восьмитомної та двотомної «Історії української літератури»; за його редакцією видано «Історію української літератури ХХ століття» (1993 – 1995; 1998), відзначену Державною премією ім. Т.Г. Шевченка (1996). Принципи творення історії української літератури, традиції, специфіка, нові підходи, тяглість художнього розвитку, питання національно-духовного історизму – основні проблеми, досліджувані В.Дончиком у працях «З потоку літ і літпотоку» (2003); «Доля української літератури – доля України» (2011); «Неминуче й неминуще» (2012) та інших. У 2018 після відходу Віталія Григоровича Дончика у засвіти вийшла друком його праця «З віків і на віки», яку він готував, одначе так і не встиг порадіти уже опублікованому виданню. Історик літератури, який глибоко знав кожне явище літературного процесу, що його аналізував. Учений, який досконало володів та завжди оперував чіткими історико-літературними фактами, різнобічно й водночас детально охоплював найрозлогіші, найширші процеси, тримав у пам’яті огроми літературних явищ, індивідуальних особливостей стилів, імен, науковець унікальної ерудиції, досвіду, енциклопедичного знання. Особливу манеру письма Віталія Дончика так окреслює Микола Жулинський: «Його стиль, його манера викладу думок виразно «дончиківська» – спокійна, розважлива, з елементами цілеспрямованої оповідності. Розмірковування вголос. Максимальне уникнення складності виповідання, без надмірних теоретизувань та «нарощень» тексту модерними термінами і поняттями. Він – «прихильник конкретних, хай навіть емпіричних, але не затеоретизованих поглядів», за його ж визначенням, професійний (таке я подаю парадоксальне визначення його фаху) любитель "читання-аналізування-вистежування проблем і тенденцій" в українському письменстві». 
Від липня 1989 року до січня 2000 року В. Дончик як головний редактор очолював журнал «Слово і час» (до січня 1990 року – «Радянське літературознавство»), у перші роки незалежності кардинально реформував видання, перетворив його на професійну літературознавчу трибуну Інституту літератури. «Саме він оновив редколегію журналу, зробивши його по-справжньому цікавим і новим», – зауважує Галина Сиваченко. Оновлено було концепцію, зміст журналу, підхід до висвітлення літератури. Незалежна Україна завдяки ретельності, вимогливості, фаховості В.Дончика отримала незалежний професійний літературознавчий часопис. Зміни на той час були винятковими, особливо ж на тлі ідеологічної заскорузлості «Радянського літературознавства». Як зазначив В. Брюховецький, «...за десятиліття свого ідеологічного існування "Радянське літературознавство" стало зразком догматичної лінії в осмисленні літературного життя... Відбулася не просто "зміна вивіски" – за наполяганням Віталія "Радянське літературознавство" перенайменували на "Слово і Час" ("О, – шипіли кондові соцреалісти, – "СіЧ", знаємо куди вони тягнуть...")». «Слово і Час» стало виданням вільної думки, відкритих інтелектуальних дискусій, цікавих незашорених поглядів, свіжого слова. 
Від квітня 1992 року до червня 1993 року Віталій Григорович працював спершу заступником голови, а потім головою комісії з гуманітарних питань Київської міськдержадміністрації. Тоді, на початках української незалежності боровся він передусім за права української мови – основи національної ідентичності, як, власне, упродовж усього свого життя в усіх сферах – громадській, політичній, науковій: «Спротив з боку старої системи при переході на українську мову як державну у публічних сферах чинився на кожному кроці. Звичайно, був у нас великий резерв однодумців, певний актив, що співпрацював з нашим відділом, – небайдужі кияни, які щиро хотіли пришвидшити цей процес, зробити його активнішим, радикальним», – згадує Н. Верхогляд, одна з колег В.Дончика по роботі у департаменті з гуманітарних питань Київської міськдержадміністрації.
Визначальною була роль Віталія Григоровича Дончика у розбудові Народного Руху України. Він безпосередньо долучився до творення програми партії (як згадує Микола Жулинський, «під Програмою Народного руху України стоять два підписи – Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка», що було заслугою Віталія Дончика) її публікації, прикладав усіх зусиль, аби втілювалися у життя задекларовані на папері положення. «ЦК, зціпивши зуби, мусив допустити цю "культурно-націоналістичну" організацію на тлі тодішньої демократизації життя в горбачовській "пересторойці" (хоч і під контролем парткому під орудою правовірного Бориса Олійника)», – згадує В. Брюховецький. Виступи перед різними аудиторіями, у пресі, на радіо й телебаченні увійшли у книжку політичної аналітики В.Дончика «Спільний знаменник – тринадцять» (2004). Його мудре бачення, роздуми, пов’язані із виборенням незалежності, державотворенням як ніколи на часі. Питанням культурологічним і політичним присвячено й книжку «Любіть Україну, або Яку державу ми будуємо?» (2015), на сторінках якої автор послідовно відстоює державницькі, національно-патріотичні ідеї та цінності. «В сутнісних речах українського державотворення В. Дончик був непоступливим», – стверджує Іван Заєць. Непоступливість у сутнісних речах характеризувала завжди й усіляку роботу: як громадську, так і політичну, і наукову працю Віталія Григоровича. 
«Завжди за долею української літератури стояла доля України...» У ці дні, коли варварська навала намагається зруйнувати наш красивий світ, багату землю, усі зусилля, які поклали українські інтелектуали, діячі ХХ століття для постання національної держави винятково цінні. Сили, покладені на зміцнення вільного духом, нескореного українського народу, який вистояв у роки голодоморів та воєн, у роки комуністичного звірячого свавілля  сукупно сформували Україну – державу свободи, честі й гідності. Наша країна, наш народ вистояв, зміцнів та сформувався завдяки невтомній інтелектуальній праці справдешніх поборників, що їм завжди боліла Україна, її майбутнє, завдяки праці українців-патріотів, яким був і Віталій Григорович Дончик.