У запропонованому дослідженні йдеться про різні буттєві рівні поета Т. Шевченка, які визначили постійну «актуальність» його текстів. Харизма Шевченка не піддається остаточному розумінню, тому судження про його твори вимагає виходу за межі звичних науковихк атегорій. Насамперед це стосується аналізу онтичного сюжету його поезій, що пов’язує буття народу з метою існування.
Твочість Т. Шевченка розширює епістемічні межі науки, інтенсифікує проблему наукового пояснення, особливо коли йдеться про глибинну сутність страждання. Особа митця і його творчий акт розглядаються як інтерсеміотичні парадигми метафізики, філософської антропології, теології історії та герменевтики.
