2020 рік, що минає, був щедрим на ювілеї українських шістдесятників та різноманітні події, пов’язані з їхнім життям і творчістю. Однак право на ювілеї мають також і великі книги. До таких, на переконання доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, керівника наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва Людмили Тарнашинської, належить і невелика за обсягом, але велика за духом праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була написана якраз 55 років тому, у вересні-грудні 1965 року. Про це розповідає стаття дослідниці «До історії одного ювілею. «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби як віха в історії України», вміщена на сайті всеукраїнської газети «День» на початку грудня цього року.
Авторка окреслює атмосферу подій 1965 р. та причини, які спонукали молодого літератора Івана Дзюбу взятися за написання цього історичного трактату, що розвінчував радянський міф про інтернаціоналізм в «тюрмі народів» під вивіскою СРСР, та зробити це за такий короткий час, розповідає про звинувачення, які висунула радянська пропаганда, та розгорнуті репресивною системою переслідування, а також намір І. Дзюби у відповідь на всі звинувачення, зокрема, після появи розгромної книжки Б. Стенчука, написати «відповідь», тобто ще одну аргументовану працю, «яка була б «ґрунтовнішою» за «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» (з діалогу Віталія Абліцова та Івана Дзюби) і збирав матеріали в Києві й областях, у чому йому особливо допомогли письменники В. Захарченко та О. Орач, зокрема матеріалами з Донбасу. Однак не встиг… Чому? Відповідь на це і можна знайти в статті за електронною адресою: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/do-istoriyi-odnogo-yuvileyu
Також одночасно з цією публікацією на сайті цієї ж газети «День» було подано ще одну статтю Людмили Тарнашинської під назвою «Чи чекати дива з «Удовиної хати»? З уроків Євгена Сверстюка», написану спеціально на Перше грудня. З цим календарним днем у нас асоціюється громадська організація «Перше грудня» – об'єднання, створене у 20-ту річницю референдуму за незалежність України відомими інтелектуалами та громадськими діячами, в основу програмних документів якого закладена декларація, що містить базові принципи для об'єднання українського народу, та Хартія Вільної Людини, що відтворює життєві орієнтири для нашого суспільства. Серед учасників ініціативної групи був також і відомий дисидент, шістдесятник Євген Сверстюк. Символічно, що сам Євген Олександрович пішов у Вічність саме 1 грудня (13 грудня 1928 – 1 грудня 2014).
У статті йдеться про те, як у шістдесяті роки минулого століття гуртувалися довкола української національної ідеї поодинокі сміливці і з західних, і зі східних областей України, а також ті надії, які покладав Є. Сверстюк на приховані духовні сили українського Сходу. Авторка статті шукає відповіді, на чому ґрунтувалися такі його відчуття й переконання, підтверджуючи їх його ж аргументаціями у публікаціях різних років. Зокрема, відповідаючи на запитання часопису «СіЧ», якою є роль християнської традиції у розбудові української державності, відродженні духовності, національної самосвідомості, наголосивши на потребі справжнього ґрунту – релігійній основі, Є. Сверстюк підкреслював: «Тільки там, де є традиція, усталеність, там за будь-якого варіанту релігії є якийсь контакт. Там, де все зруйноване, відбудовувати можна тільки на рівні людини. Людині потрібно повернути справжність. Поки ми матимемо справу з блудними очима й блудними словами, доти не можна буде серйозно говорити про справу. Все робитиметься тільки на словах. /…/ Є велика суперечність між прихованим запасом сил і наявними силами, які дуже бідні. То головна наша проблема…».
Людмила Тарнашинська проводить паралелі із днем нинішнім: «Прозірливі слова, мовлені неначе нині і наче також із приводу сьогоднішньої проблеми стосовно тимчасово окупованих територій Донбасу. У контексті проблеми щодо їх деокупації та майбутньої реінтеграції ці акценти з історії українського шістдесятництва звучать по-особливому: й актуально, й запитально водночас. І тут, здається, відповідь можна пошукати знову ж таки у самого Євгена Олександровича на сторінках книжки Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком» («Смолоскип», 1992): «…усі питання живуть взаємозалежністю, динамізмом пошуку. Поза цим вони просто висять» (лист Є. Сверстюка до Ю. Луцького з Києва, датований 18 лютого 1984 р., с. 64)». Авторка статті підсумовує: «Бачимо, що мав рацію Євген Олександрович: вони й справді «висять», зависають у просторі неоднозначності, невизначеності й непослідовності. Тож, на жаль, на сьогодні я не маю відповіді на ці запитання загальнонаціональної ваги, хіба ще згадуються суголосні із сьогоденням рядки з «Марусі Чурай» Ліни Костенко: «Так ці нестатки в'їлися в печінку,/і вся ця передержана війна», як і її ж рядки із «Берестечка»: «Не звикли думать, звикли говорити./Кричати звикли – «слава» та «ганьба»./ Злиденний дух, прикутий до корита,/лише ногами правду розгріба». Що ж, відповідь може дати лише новітня історія – у її динамізмі пошуку. І взаємозалежності. Підкріплених вірою, бажанням і великою державницькою мудрістю… Замислившись над рядками: «Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,/та ще й своїх причаєне кубло/так вирипали двері України – /аж холодом з Європи потягло». Знову ж таки з «Берестечка», на жаль, надзвичайно нині актуального…».
Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/chy-chekaty-dyva-z-udovynoyi-haty
