Українська
18 травня Ігор Павлюк взяв участь у Міжнародному фестивалі
23 травня 2024 року за ініціативи бібліотеки Університету
Другий рік поспіль Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН
17 квітня відбувся семінар «Ренесанс 1920-х: ідеологія і
4 квітня на Платформі інтермедіальних досліджень відбулася
26 лютого докторантка Інституту літератури канд. філол.
  • Публічна лекція проф. Сібілле Баумбах на тему: “Rapt in secret studies”: Shakespeare and the Theatre of Fascination
    Публічна
    8 червня 2024 року
  • 25-річчя Українського земляцтва «Водограй» у місті Сілламяе (Естонія)
    25-річчя
    У рамках
  • Монографія Тамари Гундорової про Лесю Українку вийшла друком у польському видавництві
    Монографія
    Монографія докторки
  • Ігор Павлюк на Міжнародному фестивалі «Writing poetry under fire»
    Ігор Павлюк на
    18 травня Ігор
  • Збірка поезій Миколи Сулими
    Збірка поезій
    23 травня 2024 року
  • Міжнародний конкурс Шевченківських читань «Свобода»
    Міжнародний
    Другий рік поспіль
  • Науковий семінар «Ренесанс 1920-х: ідеологія і естетика»
    Науковий
    17 квітня відбувся
  • Відкрита лекція Тетяни Рязанцевої «Пам‘ять і час у фотопоезії Олеся Ільченка»
    Відкрита
    4 квітня на
  • Колоквіум про Голодомор у літературі у Франції
    Колоквіум про
    26 лютого
  • Лекція Тамари Гундорової
    Лекція Тамари
    6 березня провідний
 

Наші видання

Spadschyna(2020)15.jpg
Четвер, 19 травня 2022 17:00

Українська класика на війні: Василь Стефаник

Пропонуємо Вашій увазі статтю доктора філологічних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Тамари Гундорової, надрукованої в блозі LB.UA (пряме посилання після тексту). 

«— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?

— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли» 

«Вона – земля», Василь Стефаник

Вчора мені спало на думку, який глибокий слід ця війна лишає в свідомості наших дітей. Я говорю не про малюків, які ще мало розуміють, покладаються на близьких і рідних та дослухаються їх, хоча й мають свої фантастичні уявлення про все, що відбувається навколо. Я говорю про молодих людей, студентів, учнів, тих, хто починає своє самостійне життя, хто вже перервав свою пуповину з батьками (чи зараз її розриває) і будує своє життя самостійно.

А починалося все досить банально. Я слухала усні студентські відповіді, підготовлені заздалегідь, записані і надіслані на оцінювання. Є така практика, одним словом. В певний момент я зрозуміла, що записи зроблені вже в той час, коли розпочалася війна в Україні. Студенти або прямо про це говорили, або ж я відчувала це по їхньому хвилюванні. Особливо мене вразила одна відповідь. Студент говорив про війну і для свого аналізу обрав новели Стефаника. Було очевидно, що ця тема виникла не випадково (можна було запропонувати будь-яку тему зрештою) і тексти він узяв також не випадково. Він говорив про «травму, біль, страх». Зрештою, його відповідь сама демонструвала цю травму, вона проривалася через його мову. Не думаю, що запис був зроблений після звільнення Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Переповідаючи зміст Стефаникової новели «Діточа пригода», студент перечепився через одну фразу. Вона давалася йому дуже важко. Він шість разів повторював її, видозмінюючи і намагаючись адекватно передати те, про що вона говорила. А говорила вона про війну, про смерть матері і дітей, на очах у яких її убили. Отже, шість разів юнак намагався сформулювати повідомлення, що несло в собі ранимий для нього зміст.

Ось вони, ці шість речень:

«На очах у дітей …осиротіли…».

«На очах у дітей куля убила маму…».

«На очах у дітей…».

«Діти загубили свою маму. Вони осиротіли..».

«Так як куля убила маму».

«Василь і Настя осиротіли. Так як куля убила маму».

Зізнаюся, що у своїй викладацькій практиці я вперше зустрілася з такою очевидною мовою-раною. Мені також подумалося про те, як багато наша класика, наша література може розповісти про те, що відбувається сьогодні з нами і з Україною. Отож я вирішила писати невеликі історії про українську класику на війні – про тексти, які промовляють до нас сьогодні важливі речі, потрібні нам на війні, твори, які знають про нас і наш стан більше, ніж ми самі. Ми ще не маємо слів, щоб все розповісти, але ту мову має наша класика. Як, наприклад, антивоєнні новели того ж Стефаника.

Цілу психологічну драму народу розгортає він на сторінках новели «Вона – земля». Перша світова війна. Буковинські селяни втікають від війни, лишаючи свою землю і дім, їдучи в безвість. Позаду – російські війська, знущання і вбивства, страх облоги і нищень. «Москаль іде і сонце залягає», – зізнається старий Данило, який втікає з цілим своїм родом від російського царя. Данило розповідає свою історію, напросившись на ночівлю далеко від своєї Буковини, можливо, в Русові на Покутті, де мешкав і сам Стефаник, до Семена. «Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати, – розповідає один дід другому дідові. – Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз — москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві…».

Отож, забравши свій скарб, дітей і дружину, а зверху на віз поклавши колиску, Данило, досить заможний селянин, втікає від війни у невідомий світ. Стефаник багато писав про велику міграцію і переселення – його Іван Дідух із «Камінного хреста» лишив по собі, живому, хрест, бо їхав на чужину умирати. Він прощався зі своєю землею і з тим горбом, який, нарівні з конем, як худоба, ціле життя окультурював і обробляв. Іван їде за море – від злиднів. Данило із новели «Вона – земля» втікає від війни.

В обох випадках велике горе проривається у словах і почуттях, і це особливо відчувають жінки. Діди, старі жінки і діти – межові, лімінальні постаті, яким у Стефаника відкрита таїна життя і смерті. Жінка Данила оніміла, бо лишила кращу частину себе вдома у своїй хаті, там її буттєвість лишила сліди, осіла на вікнах, на дверях і речах, які оточували і з якими зрослася. Чи не так і ми всі, втікаючи від війни, залишаємо частину нас самих вдома, як свою матеріальну оболонку, разом із книжками, улюбленими речами і спокоєм?

Такі вони – переселенці-втікачі від російської армії у Стефаника більш ніж сто років тому, дуже зрештою схожі на нас. Старий Семен те знає: жінка «лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде…».

Зупинившись на ніч у господі Семена в іншому куточку України, старий Данило чує слова поради від такого ж старого і мудрого, як і сам, Степана, – не лишай своєї «мнєконької землі», повертайся до неї, бо «Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі». Стефаник, як дитина, привязаний до матері-землі, йому болить винародовлення і виземлення селян на початку 20 століття, бо, як говорить Степан, по кам’яних містах і в чужих краях, «як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам'єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню».

Звичайно, можна вважати Стефаника антимодерністом і консерватором, який так боявся змін і так бажав триматися за свою землю. Можна говорити, що лишаючи землю, біженці також вчаться новому і рятуються для майбутнього. Можна зперечити Стефаникові, що змінюватися можна все життя і у всякому віці. Це все так. Але Стефаник учить не цьому. Він говорить, як важить твоя присутність і вкоріненість вдома, якою дорогою є твоя земля, з якою ти зростаєшся. Через сто років цей стан вростання у свою землю передасть інший український автор – Сергій Жадан. Він говоритиме у своєму «Ворошиловграді» про своє вкорінення у Схід, який не можна нікому віддати, бо ти зрісся з ним, окультурив, як Іван Дідух свій камінний горб. 

То віддаляючись від землі, бачачи її з пташиного польоту, то вглиблюючись у землю, що складається зрештою всього лише з коріння, камінців, трави, жовтого шару піску, білого шару глини, Жаданів герой зрештою розуміє, що його пуповина прив’язана до цієї глиняної землі.. «Глина пахла гостро й солодко, так, мовби я докопався до чогось коштовного, про що здогадувався, проте не міг навіть припустити, що лежить воно майже на поверхні», – відчуває він, вростаючи у «свою територію» не лише духовно, але й тілесно. Місцевий бізнесмен-депутат натомість вперто переконує Германа і всіх «місцевих» не триматися за свої місця, а кидати їх, переселятися деінде, їхати туди, «де краще живеться». Ви «занадто чіпляєтесь за ці місця», і «тримаєтесь за цю порожнечу», – твердить він.

Тож як перетворити донецьку «порожнечу» на «свою територію», як захистити «свою землю», – про це міркує Жадан 2010 року, ніби передчуваючи, наскільки актуальними стануть такі питання в лютому 2022. Однак виявляється, що і призабутий та консервативний Стефаник також говорить з нами про це ж саме – про те, як лишитися народом у новій війні, яку провадить проти українців, стираючи їх із лиця землі, захоплюючи їхні землі і прирікаючи на вигнання, віроломна Росія-загарбниця. Про те, що наша класика також бореться на війні і, немов щитом, охороняє нас від знищення.

За Схід треба триматися, боронити його. Цьому вчить наша література.

Режим доступу: https://lb.ua/blog/tamara_gundorova/513822_ukrainska_klasika_viyni_vasil.html?fbclid=IwAR0-XKw7WJM0ZPqGtYrYZw2BI18PTt1AzgonWhok2cMDMscyvJ6jRjgSNXM

 

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

НОВИНИ