05 вересня – 05 жовтня Колектив Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України оголошує підготовку до благодійного ярмарку зі збору коштів на лікування своєї молодої і талановитої співробітниці Олени Дубініної, яка бореться з раком. Повний курс лікування коштує 100 000 доларів (близько трьох мільйонів гривень), родина Олени просить про допомогу. Детальна інформація про Олену Дубініну і те, як їй допомогти, знаходиться на спеціально створеній сторінці у Facebook:  https://www.facebook.com/save.olena.dubinina/?fref=ts

Запрошуємо усіх охочих долучитися до організації благодійного ярмарку!

Упродовж місяця триватиме збір книжок, різноманітних виробів ручної роботи, світлин, які можна буде реалізувати, а виручені кошти передати Олені Дубініній.

Просимо вас підшукати книжки, якими Ви хочете поділитися.

Це можуть бути ваші улюблені автори або книжки вашого авторства (наукова, художня, навчальна література різних жанрів).

Можуть бути не лише книжки – світлини, художні полотна, біжутерія ручної роботи тощо.

Просимо вас приносити/передавати свої щедрі дарунки до Інституту літератури, забезпечивши широкий вибір відвідувачам ярмарку.

Плануємо зробити ярмарок орієнтовно на початку жовтня 2016 року (про час і місце заходу повідомлятимемо окремо).

Великі справи починаються з маленького кроку!

Поділіться книжками, полотнами, світлинами, власними виробами.

Поділіться теплом і любовʼю!

Ви станете багатші і щасливіші!

Дякуємо за небайдужість і підтримку!

Книжки і речі можна принести

у дирекцію Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України і передати їх вченому секретареві Інституту літератури Поліщук Олені

адреса: вул. Грушевського, 4, 3-й поверх, м. Київ, 01001; тел.: (044) 279-10-84

або

надіслати Новою Поштою

(для цього потрібно попередньо сконтактуватися з відповідальною особою Ольгою Блик, тел.: 093 11 306 48)

Із запитаннями і пропозиціями звертайтеся до Людмили Бербенець (milaberbenets@gmail.com ; 067 870 75 95)

31 серпня 2016 року доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу теорії літератури і компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, професор Тамара Іванівна Гундорова прочитала у книгарні «Є» лекцію до річниці з дня народження Івана Франка на тему «Який Франко потрібен нам сьогодні?» Вашій увазі запис події:
http://book-ye.com.ua/lektsiya-tamary-hundorovoji-yakyj-franko-potriben-nam-sohodni-kyjiv/

Міністерство освіти і науки України

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Науково-дослідний центр огієнкознавства

Інформаційний лист

про підготовку матеріалів до XIII випуску наукового збірника

«Іван Огієнко і сучасна наука та освіта». Серія філологічна

Шановні колеги!Приймаємо матеріали до чергового випуску наукового збірника «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта». Серія філологічна. Збірник внесено до Переліку наукових фахових видань України (Наказ Міністерства освіти і науки України 09.03.2016 № 241).

Друкування наукових статей у фаховому збірнику здійснюєтьсябезкоштовно.

Тематика збірника:

1. Іван Огієнко і його доба.

2. Державотворча та політична діяльність Івана Огієнка.

3. Мовознавчі дослідження Івана Огієнка.

4. Літературознавчі дослідження Івана Огієнка.

5. Оригінальність художньої творчості Івана Огієнка.

6. Філософські і культурологічні аспекти наукового доробку Івана Огієнка.

7. Національна ідея у творчому спадку Івана Огієнка.

8. Іван Огієнко як духовний лідер.

9. Іван Огієнко як освітній діяч.

10. Кам’янець-Подільський у житті Івана Огієнка.

Тематика статей обов’язково повинна бути пов’язанаіз проблемами огієнкознавства.

Інститут літератури НАН України та Інститут літератури Болгарської академії наук підписали договір про співпрацю. Передусім йдеться про спільний науково-дослідницький проект «Літературно-історичні перехрестя (перетини) і культурний контекст. Подібності та відмінності», спільні  публікації, обмін науковцями задля читання лекцій, підготовку аспірантів та стажування вчених Інститутів. Крім того, очікується проведення спільних конференцій та спільне керівництво науково-дослідними й докторськими програмами.

Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, заступник головного редактора журналу «Слово і Час».

Пріоритетні напрямки дослідження:

-          Українська проза другої половини ХІХ ст.

-          Творчість О.Я.Кониського

 Кандидатська дисертація «Історична проза другої половини ХІХ ст.: історичні джерела та художній дискурс» (2002 р.)

 Окремі публікації:

1.      Герої та антигерої в історичних романах І.Нечуя-Левицького//Дивослово, К., 2001, №1. С.2-5.
2.      Історична проза І. Нечуя-Левицького//Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру: Наукові студії. К., 2000 − С.50-54.
3.      Місце і роль джерела в історичній прозі другої половини ХІХ ст.// Наука і сучасність: Збірник наукових праць НПУ ім. Драгоманова, К., 2000. Т.ХХІІ. Вип.2, част.2. − С.223-230.
4.      Хмельниччина в художньому дискурсі М.Старицького та І.Нечуя-Левицького//«Роль визначних особистостей у процесі формування національної свідомості наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.»: Матеріали наукового семінару К., 2005. – С. 6-16.
5.      «Людей слухай, а свій розум май» (до проблеми денаціоналізації у романі «Люборацькі» А.Свидницького)»// Студії україністики. Вип.13, К., 2006. – С.70-79.
6.      Історична проза І.Нечуя-Левицького в контексті літератури другої половини ХІХ ст.: проблемно-тематичні та жанрові пошуки»// І.Нечуй-Левицький: постать і творчість: Збірник праць всеукраїнської наукової конференції, Черкаси, 2008. − С. 176-184.
7.      Проблема свободи жінки в прозі Олени Пчілки// Олена Пчілка і Гадяч, Матеріали наукової конференції, К., 2010. – С.27-31.
8.      «Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя» (До 175-річчя від дня народження О.Кониського)// «Слово і час», К., 2011, №11. – С.71-80.
9.      Поетика готичного роману в художній практиці О.Стороженка// Вісник Черкаського університету ім. Б.Хмельницького. Серія Філологічні науки.  №25 (238), Черкаси, 2012. С.40-45.
10.  Прозовий доробок Федора Заревича: історико-літературний нарис//Inmemoriam. Яценко Михайло Трохимович (до 90-ліття від дня народження). Збірник наукових праць. К., 2014. – С.77-94.
11.  Творчість І.Нечуя-Левицького 1860-1870-х років: жанрові й стильові пошуки і здобутки// Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки, №20 (273), Черкаси, 2013. – С.36-41.
12.  Художньо-стильові домінанти в малій прозі О.Кониського// Дивослово, К., 2013, №10. – С.53-57.
13.  Проза другої половини ХІХ ст. як літературне проектування// Українська література ХІХ-почат. ХХ ст.: художнє слово у поступі нації, К., 2014. – С.162-181.
14.  До питання дифузних жанрових підвидів малої прози О.Кониського// Літературознавчі студії. КНУ Т.Шевченка. Вип. 43. Ч.1, К., 2015. – С.71-78.
15.  Типи жіночих образів в історичних повістях М.Старицького//Літературознавство. Фольклористика. Культурологія: Зб. наук. праць ЧНУ ім. Б.Хмельницького. Вип. 21-22. – Черкаси, 2015. – С.179-190.
16.  Мала проза О.Кониського: новаторство і експеримент// Болгарська україністика: Альманах Софійського університету св. К.Охрідського, Софія, 2014, №4. – С.53-66.
17.  Мала проза О.Кониського: до питання формозмістового новаторства//Українська література ХІХ-почат. ХХ ст.: художнє слово у поступі нації, К., 2014. – С.181-195.
18.  Проза другої половини ХІХ ст. крізь призму національну// Слово і Час, К., 2015, №1. – С.72-82.
19.  Д. Мордовець: деякі аспекти творчості// Вісник Черкаського національного університету, 2015. №248.
20.  Культурна опозиція: науково-творчий досвід О.Кониського//Літературознавчі студії.  КНУ Т.Шевченка. Вип. 47, К.,2015. – С.27-34.
21. Роман О. Кониського «В гостях добре, а дома ліпше»: питання жанру і стилю // Літературознавчі студії. Вип. 50, ч. 1. − К., 2016. – С. 64-75.
22. Повість М. Старицького «Облога Буші» в контексті української історичної прози другої половини ХІХ ст. // Болгарська україністика. Альманах Софійського університету ім. св. Кл. Охрідського, Софія, 2016, №6.
23. Специфіка зображення «Іншого» в українській прозі другої половини ХІХ ст. // Збірник 13-х міжнародних славістичних читань. – Софія, 2016.
24. Украинския химерен роман: жанрово-стилистически особенности // Материали на конференция «Магически реализъм», София, 2016.
25.   «...українському народові найпотрібнійше вибратись на світ з тієї темряви, в яку його запроважено...» (Сторінками щоденника О. Кониського) // Літературознавчі студії. – К., 2016.
26. Болката и над болката: трагедията на Първата световна война през очите на украинците // («Біль і над болем: трагедія Першої світової війни в очах українців») https://calic.balkansbg.eu/conferens/istoricheski-razkazi-v-literaturite-analogii-i-protivopostavyaniya/175-first-world-war-through-the-eyes-of-the-ukrainians.html  
27. О. Кониський та О.Барвінський: до історії співпраці // Слово і Час. – 2019. – № 6. – С. 85–94.
28. Націєцентричний аспект творчості О. Я. Кониського // Україністика і слов’янський світ. З нагоди 25-річчя запровадження україністичних студій на філологічному факультеті Белградського університету. Белград, 2017. С.183–191  https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/18426/file.pdf
29. Поезія Андрея Сладковіча та Маркіяна Шашкевича у порівняльно-типологічному аспекті (до 200-річчя словацького автора) // Spheres of Culture. Lublin, 2019. Vol. XIX. P.20–28.
30. «Притча про красу» І. Франка: джерела та жанрові особливості // «Поезії дивнії чари». Франкознавчі та інші студії. Зб. наук. праць. Львів, 2020. С.29–35.
31. Образи «нових людей» у повісті «Семен Жук і його родичі» О. Кониського // Султанівські читання. Зб. статей. Вип. ІХ. І-Франківськ, 2020. С. 61–69.
32. Формозмістові особливості громадянської лірики О. Кониського // Спільний українсько-румунський  науковий журнал «Актуальні питання суспільних наук та історії медицини». №4. Чернівці, 2020. 3(27). С. 59–63.
33. Іронічність як відчуття дійсності (на прикладі малої прози О. Кониського) // «Синопсис», 2020. Том. 26. №4. С. 124–130.
34. Аристократи духу й праці: діяльність О. та В. Барвінських на тлі епохи // Дивослово, 2020. №7–8. С. 52–59.
35. «Нациите умират не от инфаркт. Първо те онемяват», или Езикът като фактор за националната сигурност на Украйна // Предизвикателства за сигурността и икономиката на държавните от Черноморския, Каспийския и Средиземноморския регион. Сб. с доклади от Международната научна конференция. ВУСИ, Пловдів (Болгарія),  2020. Т. 1. С. 33–40
36. Четвертий із «Руської трійці»: штрихи до літературного портрета Миколи Устияновича // Дивослово, 2021. №2. С.47–54.
37. О. Кониський в рецепції І. Франка: процеси зближення, відштовхування і меморіалізації // Синопсис: текст, контекст, медіа. Т. 27. №4. C. 231–237.
38. Трилогія «Заметіль» Романа Купчинського: Чужий та Інший серед Своїх // Дивослово, 2021. №11–12. С. 55–60.
39. Проза // Історія української літератури в 12 томах. Т. 6. К.: Наукова думка, 2022. С. 519–660.
40. Інтелігенти-просвітники в прозі О. Кониського та Б. Грінченка // Синопсис: текст, контекст, медіа. №4 (2022). С. 175–182.
41. Література як доля // Слово і Час. 2022. №6. С. 102–104.

Електронна пошта: nadia_bojko (at) ukr.net

6–7 жовтня 2016 р. у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (м. Переяслав-Хмельницький, Київська область, Україна) відбудеться 

ІІІ Міжнародна науково-практична конференція 

«Теоретична і дидактична філологія: надбання, проблеми, перспективи розвитку»

На конференції передбачається розглянути актуальні проблеми теоретичної і дидактичної філології за такими напрямами:

1. Нові тенденції досліджень у філології.

2. Проблеми і перспективи розвитку дидактичної філології XX – поч. XXІ ст.:

– модернізація шкільної мовної освіти;

– проблеми теорії і методики професійної філологічної освіти;

– екзиcтенціально-діалогічні основи викладання української і зарубіжної літератури в навчальних закладах.

3. Методичні аспекти прочитання української і зарубіжної літератури.

4. Мова в часовому й просторовому вимірах.

5. Актуальні питання мовно-літературної освіти закордоння.

6. Естетичні концепти літературно-критичної полеміки: культурологічні, літературознавчі дискусії.

7. Актуальні питання сучасних досліджень української і зарубіжної літератури.

8. Творчість Т. Шевченка в літературному контексті.

9. Мовно-стилістичний аналіз творів Т. Шевченка.

10. Духовні аспекти творчості Т. Шевченка та методика її вивчення в сучасній школі.

Інститут Івана Франка НАНУ провів Літню франкознавчу школу

В останнім часі було багато дискусій навколо шляхів модернізації роботи академічних установ гуманітарного профілю, яких звинувачували у байдужості до викликів часу, самозосередженості й непрактичності. Однак цього літа Інститут Івана Франка продемонстрував, що теорії не конче мусять бути сірими, варто лише прищеплювати їх на зелене «дерево життя». Вшановуючи Франкове 160 річчя, інститут організував Літню франкознавчу школу, успіх якої може стати поштовхом для аналогічних проектів. Очевидно, наступникам варто знати секрет цього успіху: тільки цікаві промовці та різноманіття заходів. Серед лекторів школи були Євген Нахлік («Чотири Франка: еволюція письменника і мислителя»), Алла Швець («Подружжя майже завсігди – лотерея». Франкова концепція шлюбу: очікування і реальність»), Микола Легкий («Проза Івана Франка в культурному просторі України та світу»), Святослав Пилипчук («Фольклористичні концепції Франка»), Богдан Тихолоз («Цілий чоловік: людина, що стала генієм. Геній, що залишився людиною»), Наталія Тихолоз («Традиції Франкового дому»), Ростислав Чопик («Франко і Хрест: до проблеми Франкового «символу віри») та інші.

Що ж до заходів, то учасники мали дві екскурсії (до будинку-музею та франковими місцями у Львові), перегляд фільму за мотивами творчості письменника, інтелектуальну гру «Що? Де? Коли?» на тему життя і творчості І.Франка, молитовне вшанування пам‘яті Каменяра на його могилі, огляд картин художника Євгена Безніска за мотивами творчості І.Франка, а також поїздку до Лолина, «села Франкової любові», як свідчив напис на в‘їзді.

Я не знаю, «парадоксально» чи «закономірно», що ідея школи визріла у одного з наймолодших працівників інституту – Ігоря Медвідя, але достеменно: на щастя для неї і всіх її учасників. Ігор став її серцем: він наповнив її життям, розробивши програму, він задавав їй ритм, стежачи за чітким дотриманням розкладу, і він сповнив її особливою теплотою, яка може йти тільки від серця.

Географія школи (а до Львова з‘їхались представники Харкова, Полтави, Києва, Миколаєва, Рівного, Луцька, Кременця, Трускавця, Косова і Вроцлава) свідчить про існування у суспільстві попиту на отримання знань у нових форматах. Тому дуже хотілося б сподіватися, що ця школа не буде єдиною ні для Інституту Івана Франка, ні для усього академічного середовища.

З повагою і вдячністю, «випускниця» школи Сніжана Жигун

До ювілею Івана Франка, присвяченого 160-річчю від дня народження видатного українського письменника, поета, публіциста, перекладача, науковця, громадського й політичного діяча у Музеї книги та друкарства України відкрилася  виставка«Вірю в силу духа…»

Виставку побудовано на матеріалах Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Музею книги та друкарства України й Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

Загалом на виставці представлено понад 250 експонатів книжкової та образотворчої Франкіани. Так, 115 видань — з колекції Музею книги, ще 20 прижиттєвих видань Франка — з Бібліотеки ювіляра, що зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Портрет Франка пензля Івана Труша — з колекції Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Це перше з трьох аналогічних зображень портретованого, виконане на початку ХХ ст.

Унікальними експонатами є автографи Івана Франка, надані відділом рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Це — автобіографія письменника, датована 7 лютого 1889, уривок дослідження про Варлаама і Йоасафа, поема «Смерть Каїна», фрагменти праці «Галицько-руські народнї приповідки», а також автограф поеми «Мойсей» у записній книжці та план твору.

Експонується видання «Народе мій. Пролог до поеми “Мойсей” мовами народів світу» (1989).

Музейна франкіана має вагому колекцію графіки. Ілюстрації до творів поета та елементи  мистецького оформлення видань виконані такими відомими художниками як Василь Кричевський, Василь Касіян, Василь Лопата, Анатолій Базилевич, Георгій Якутович, Валентин Литвиненко та ін. В експозиції також плакат «Іван Франко» (1956) роботи заслуженої діячки мистецтв України, художниці Ніни Божко.

В експозиції можна побачити унікальні рушники з Франківського краю, які  було надано  Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва.

Жоден українець не зміг перевершити Франкової працездатності. Творча енергія поета, письменника, перекладача, ученого, громадського і політичного діяча вимірюється шістьма тисячами творів. За сорок років діяльності Іван Франко надрукував понад 220 окремих видань.

Перші збірки за його підписом «Баляды и росказы» (1876) та «Борислав» (1877) з’явилися під час навчання у Львівському університеті. Зважаючи на потребу в західноукраїнській літературі художніх творів на історичну тематику, 1882 р. редакція журналу «Зоря» оголосила конкурс на кращий твір такого напряму. Найвищу оцінку здобула повість «Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці». Експонуються видання в оформленні В. Литвиненка (1960), Г. Якутовича (1974), І. Крислача (1986) та ін.

У 1887 з присвятою дружині Ользі Хоружинській вийшла збірка поезій Івана Франка «З вершин і низин». Загалом за життя автора побачило світ одинадцять збірок його поетичних творів (з них — чотири перевидання з доповненнями). На виставці представлені: «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Зів’яле листя» (2-е вид., 1911), «Із лїт моєї молодости» (1914).

Влітку 1893 р. у Відні Іван Франко під керівництвом професора-славіста Ватрослава Ягича успішно захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Того ж 1893 року драма «Украдене щастя», подана на конкурс галицького Крайового відділу, була відзначена ІІІ премією. Експонуються окремі видання твору, зокрема, друге прижиттєве видання 1901 р. з особистої Бібліотеки автора.

Ще 1890 р. Франко за підтримки Михайла Драгоманова став співзасновником Русько-української радикальної партії, яку очолював впродовж наступних восьми років. За цей час він тричі балотувався до австрійського уряду (у 1895, 1897, 1898), але щоразу здобути перемогу перешкоджали неправомірні дії інших кандидатів. Добре обізнаний із долею та побутом земляків, Франко твердо відстоював їх права.

Історія життя Галицького краю знайшла своє відображення в кожному художньому творі письменника. Так, непосильну працю ріпників, добувачів нафти, розкрито в повісті «Борислав сміється» (1880–1881), побут міського життя відтворено в повісті — «Лель і Полель» (1887). Новаторством та найбільшою вивершеністю вирізняється роман «Перехресні стежки» (1889–1900). Часто письменник повертається до опублікованих творів, перероблює та змінює їх. На виставці експонуються дві редакції повісті «Boa constrictor» (1884, 1907) та друга редакція повісті «Великий шум» (1907). Збірки оповідань «Галицькі образки» (1885), «Староруські оповідання» (1900), «В поті чола» (1903–1905) та ін.

З-поміж видань для дітей представлені твори, перекладені та суттєво доповнені Іваном Франком: «Лис Микита» (1891), «Пригоди Дон Кіхота» (1892), «Коли ще звірі говорили» (1903). Першими слухачами казок Франка були власні діти — Андрій, Петро, Тарас та Анна.

Знаючи чотирнадцять мов, вчений підготував та опублікував переклади з-понад тридцяти національних літератур, а це твори близько 200 письменників (В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж. Байрона, П.-Б. Шеллі, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, В. Гюго). Експонується розвідка Івана Франка — «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії» (1913), присвячена найвидатнішому італійцю доби Відродження .

Франко — автор кількох сотень праць з літературознавства, які за життя вченого здебільшого друкувалися у періодичних виданнях:  «Світ», «Правда», «Зоря», «Діло», «Житє і слово», «Кіевская старина», «Літературно-Науковий вісник», «Kurjer Lwowski», «Die Zeit». Численними є його розвідки з медієвістики. На виставці ми бачимо дослідження: «Русько-український театр» (1894), «Іван Вишенський» (1895), «До історії українського вертепу» (1906), а також перший том видання «Апокрифи і легенди. У 5 т.» (1896–1910), куди увійшли зібрані впродовж років давні рукописні тексти. Власну концепцію розвитку вітчизняного письменства Іван Франко подав у «Нарисі історії українсько-руської літератури» (1910).

Вершиною Івана Франка-лірика стала поема «Мойсей», створена впродовж першого півріччя 1905 р. У ній Франко навів у пролозі слова, які надихали його впродовж  усього життя: «Вірю в силу духа…». Експонується перше видання твору, що збереглося на сьогодні в небагатьох примірниках.

Окрему частину доробку ученого становлять дослідження з мовознавства «Причинки до української ономастики» (1906), «Літературна мова і діалекти» (1907). Експонується також розвідка «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894), у якій дослідник обґрунтував переваги фонетичного правопису для української літературної мови.

Як відомо, ще з дитинства Іван Франко збирав легенди, пісні, прислів’я та приказки, які чув від батька Якова, а найбільше від матері Марії з роду Кульчицьких. Частина занотованого матеріалу була надрукована у збірнику «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1893). На виставці також представлено два збірники «Галицько-руські народнї приповідки» (1908), дослідження «Студії над народними піснями» (1908), надруковані в етнографічній секції НТШ, яку впродовж 1898–1913 років очолював учений.

1908 р. Іван Франко підготував та надрукував на доручення філологічної секції НТШ двотомне видання творів Шевченка під назвою «Кобзар». Книжка перевершувала усі попередні збірки творів Шевченка за кількістю поезій і багатством їх варіантів.

У 1906 Харківський університет присвоїв ученому звання доктора honoris causa, він був обраний членом-кореспондентом товариств «Národopisná Společnost Českoslovanská» в Празі і «Verein für österreichische Volkskunde» у Відні.

Земний шлях Івана Франка завершився 28 травня 1916 р., поховано ученого і письменника на Личаківському кладовищі у Львові.

У ХХ ст., разом із встановленням радянської влади (1917 р. в Наддніпрянській Україні, 1939 р. — в Західній) здебільшого друкувалися твори Франка з життя робітників, визискування селян та революційного характеру. 1924 р. у зв’язку з 10-річчям від дня смерті письменника розпочалася робота над першим багатотомним зібранням творів письменника. Тридцять томів Франкової спадщини впродовж 1924–1929 рр. підготував співробітник харківського видавництва «Рух» та секретар Франка у 1910–1912 рр. Іван Лизанівський разом із Сергієм Пилипенком.

Найбільшим здобутком франкознавства стало зібрання художньої та наукової спадщини І. Франка у 50-и томах (Наукова думка, 1976–1986), впорядковане співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР під керівництвом Євгена Кирилюка (у групі науковців, що працювали над виданням — Михайло Бернштейн, Олексій Засенко, Олекса Мишанич, Федір Погребенник, Вікторія Колосова, Володимир Крекотень, Ніна Калениченко, Надія Вишневська, Ангеліна Полотай та ін.).  Наступні видання творів Франка вже друкуються за текстами цього зібрання. У 2002 р. стало можливим видати збірник «Мозаїка», куди ввійшли праці, відсутні  у «Зібранні творів у 50 т.». Впродовж 2008–2011 рр. додруковано ще 5 томів франкіани.

У другій половині ХХ ст. видання Франка виходили багатотисячними накладами у видавництвах «Дніпро», «Наукова думка», «Каменяр», «Веселка». Серед упорядників та авторів передмов — Григорій Вервес, Юрій Шевельов, Мирослав Мороз, Василь Яременко, Дмитро Павличко та ін.

Після здобуття Україною незалежності найчастіше друкуються ліричні твори Франка та видання для дітей.

Творча спадщина Франка сьогодні звучить англійською, польською, російською, грузинською, литовською, німецькою та ін. мовами. 

Вміщені у цій книжці статті і розвідки виводять на авансцену сучасних дискусій нових агентів – покоління і постколоніалізм. Постколоніальна китика, рухаючись на схід Європи, відкриває тут свій новий об’єкт – генерації. Які вони – батьки і діти епохи посткомунізму і постколоніалізму? Яка вона – постколоніальна критика на сході Європи? Яке воно – посттоталітарне покоління? Які вони – нові теоретичні ревізії на сході Європи? Мета – інтегрувати трансгенераційну тематику в сучасні постколоніальні студії.

Мета цього збірника – застосовувати методологію постколоніальних студій для аналізу феномену поколіннєвої свідомості – проблеми, яка набуває нового сенсу саме в  аспекті постколоніальної і посттоталітарної критики.

Статті, включені до цього збірника, обговорюють такі складні питання сучасного світу, як місце і роль поколіннєвої свідомості у процесах переборення травматичного досвіду колоніального (тоталітарного) минулого; концепції генеративної пам’яті й конфлікти, спричинені розривом поколінь у сучасному постколоніальному романі; місце центрального й маргінального як символічних означників поколіннєвої свідомості; компаративний аналіз буремних двадцятих, радикальних шістдесятих, тихих двотисячних.

Переглянути збірник

Передмова до видання

Тамара Гундорова

 Генераційний виклик і постколоніалізм на Сході Європи. Вступні зауваження

Постколоніальні студії, які здобули широку популярність на Заході, починаючи із шістдесятих років, пережили вже кілька етапів свого розвитку і нині постають не як замкнена система, а як плетиво різнорідних ідей, котрі можна розглядати як альтернативні шляхи осмислення і прочитання західної модерності. Основними напрямками постколоніальних студій, як вони визначилися на сьогодні, є дослідження антиімперських стратегій та ідеологій, питання глобалізації та аналіз різних форм підпорядкування (національного, расового, гендерного, класового).

Починаючи з основоположної для постколоніальних студій праці Едварда Саїда «Орієнталізм» (1978), у якій поставлено питання про те, як західний науковий дискурс перетворився на імперську інституцію, основним об’єктом постколоніалізму стають взаємовідносини європейських країн і суспільств, колонізованих у модерні часи. З часом поле цих студій розширюється і сягає як передмодерних часів, так і доби постмодернізму. При цьому відбувається і геокультурна міграція теорії, і своєрідна корекція об’єкту дослідження: з одного боку, до аналізу колишніх колонізованих народів «третього світу» долучається проблематика, пов’язана з життям білих переселенців-колонізаторів, водночас постколоніальні студії починають досліджувати інші види імперій, не лише британську; з другого боку, постколоніальні студії збагачуються завдяки методології гендерних студій, марксизму, новому історизму, деконструктивізму. А загалом, одним із центральних понять постколоніальних студій стає постколоніальна модальність, що означає дискурсивний спротив колоніальній владі.

Новий етап у розвитку постколоніальних студій у дев’яностих пов’язаний із залученням проблематики, пов’язаної з країнами так званого «другого світу», зокрема постсоціалістичними країнами Східної Європи. Підставами для цього стає розуміння того, що колишній радянський блок структурно був системою, де працювали механізми колонізації, поневолення і домінування. Отож після розпаду Радянської Союзу, який функціонував як імперська структура, постколоніальні студії мігрують і на пострадянський простір. У цьому ряду досвід України, яка перебуває в ситуації напівколоніальної залежності, починаючи із сімнадцятого століття, і яка пережила важкий досвід тоталітарної колонізації у двадцятому столітті, особливо надається до застосування постколоніальної методології, яка демаскує відкриті і приховані механізми колоніального і неоколоніального поневолення. Саме тому постколоніальні студії й напрацьовані у рамках цієї методології підходи альтернативного мислення й читання різних форм і стратегій влади видаються особливо актуальними для аналізу посттоталітарної свідомості.

В Україні знайомство з основами постколоніальних студій припадає на вісімдесяті-дев’яності роки, коли підносяться ідеї національної суверенності, а науковці інтенсивно освоюють західні методології. Можна виділити два етапи розвитку постколоніальних студій в Україні. У дев’яностих роках починається ознайомлення з методами постколоніальної критики та залучення їх для аналізу української історії і літератури. Цей етап репрезентують насамперед україністи із Заходу. Так широкі дискусії породжує в Україні переклад книги Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець», у якій критик із перспективи постколоніальної критики, поєднуючи її з психоаналізом та структуралізмом, досліджує семантичні структури творчості національного українського поета[1]. Автор також започатковує аналіз колоніального дискурсу, зокрема семантики котляревщини[2]. Власне постколоніальні теорії для аналізу актуальної української літератури (творчість В. Шевчука, Ю. Андруховича) широко застосовує М. Павлишин[3].

Прикметно, що одним із найпотужніших напрямків постколоніальної критики, яка починає активно розвиватися в дев’яностих роках в Україні, стає гендерна критика (Соломія Павличко, Оксана Забужко, Ніла Зборовська, Віра Агєєва, Тамара Гундорова). Тоді також відбувається перше ознайомлення з основоположними текстами постколоніальної критики (з працями Едварда Саїда, Гаятрі Співак, Гомі Бгабги, Арун Мукгерджі), фрагменти яких публікують у антології світової літературно-критичної думки під редакцією Марії Зубрицької[4]. Водночас у руслі американістики в Україні народжується зацікавлення проблемами мультикультуралізму (праці Наталії Висоцької, Тамари Денисової). Постколоніальна критика проникає в журналістику й есеїстику (Микола Рябчук)[5].

Другу хвилю інтересу до постколоніальних студій спостерігають на початку двадцять першого століття, насамперед унаслідок глибшого і предметнішого ознайомлення з працями Саїда, перекладеними українською мовою[6]. Виходить переклад дослідження Мирослава Шкандрія про імперський дискурс і його місце в українській літературі[7], а також студія «Прощання з імперією» Олі Гнатюк про дискурс української ідентичності[8]. Виникає активне зацікавлення проблемами окциденталізму, ідеєю Центральної Європи, національним наративом[9].

Здавалося, що постколоніальна критика активно і продуктивно розвиватиметься в Україні і стане важливим засобом ревізії літературного канону. Однак, на жаль, ці сподівання виправдалися не вповні, і можна згодитися з Марком Павлишиним, який говорить про певне розчарування у тому, «що постколоніальні студії не знайшли в Україні більшої когорти послідовників. Адже ж це питання неабиякої актуальності»[10].

Мета цього збірника — застосовувати методологію постколоніальних студій для аналізу феномена поколіннєвої свідомості — проблеми, яка, на моє переконання, набуває нового сенсу саме в аспекті постколоніальної й посттоталітарної критики. Проблема батьків і дітей завжди актуалізується в періоди транзитні, коли відбувається злам у ідеології, що веде до кризи узвичаєних форм життя, психологічної нестабільності, появи нових субкультурних ідентичностей. Як зауважила Ханна Арендт, досвід тоталітаризму стає ще більшою проблемою, коли зникає сам тоталітаризм. Останній руйнує приватний світ і викорінює людину з буття, робить її емоційно нестабільною, сприяє перериванню комунікативного зв’язку між минулим і сучасним, я та іншим, батьками й дітьми. Так само діє колоніалізм, наслідки якого впливають на наступні покоління і ведуть до переоцінки досвіду батьків, а також викликають труднощі адаптації до  світу, ускладнюють сімейні відносини та формують різні форми зміщеної ідентичності.

Ідея покоління віддавна служить важливою культурною категорією, особливо в свідомості періоду модерності. Покоління виступає індикатором соціально-політичних і культурних змін, воно радикалізує свідомість, виявляє значення маргінальних спільнот, стає полем зіткнення високої культури та молодіжних субкультур. Важливу роль відіграє покоління і як фактор корекції літературної еволюції. Значення генераційного чинника в соціальних, культурних, політичних процесах упродовж двадцятого століття зростає, і сьогодні ми можемо охарактеризувати історію минулого століття в категоріях «покоління Срібного віку», «розстріляного покоління», «втраченого покоління», «покоління хіпі», «покоління шістдесятників», «посттоталітарного покоління», «покоління нульових» тощо.

Розширення сучасного літературознавства за рахунок використання  культурологічних підходів закономірно приводить до зростання  уваги до тематики, пов’язаної з роллю покоління в історії та культурі. Зокрема, актуальним стає аналіз генерації як важливого чинника розвитку і трансформації культурного поля у нові часи. В новітній культурі діє закон боротьби генерацій, і generation gap стає у двадцятому столітті не лише соціальним, культурним і психоемоційним феноменом, але й феноменом естетичним, котрий породжує різноманітні форми і стилі самоідентифікації. Самосвідомість і пам’ять покоління впливають на зміну дискурсивних парадигм і культурних стилів, виконують психотерапевтичні функції, формують образ епохи.

Особливо інтенсивно генераційний фактор дається взнаки у зламні епохи й часи. Посттоталітарна і постколоніальна проблематика, що апелює до пам’яті, тіла, мови, тісно переплітається з ідеєю зміни поколінь, поколіннєвою свідомістю, розривом генерацій. Міграція постколоніальної теорії на Схід Європи додає нових обертонів до аналізу поколіннєвої проблематики, яка виявляється особливо актуальною на пострадянському просторі. До того ж сьогодні, коли активно обговорюються можливості розгортання постколоніальних досліджень на постсоціалістичному просторі, генераційна проблематика спроможна стати одним із каналів міграції постколоніальної теорії на схід Європи. Застосування постколоніальної методології збагачує новими підходами та ідеями історіографію, соціологію, культурологію, зокрема в країнах Східної Європи та Балкан, відкриває нові можливості для дослідження літератур цих регіонів. Загалом врахування постколоніальної перспективи вносить нові акценти в аналіз поколіннєвої свідомості, оскільки акцентує на ролі покоління у процесах культурної, національної, гендерної, класової ідентифікації.

Статті, включені до  цього збірника, обговорюють такі складні питання сучасного світу, як місце і роль поколіннєвої свідомості у процесах переборення травматичного досвіду колоніального (тоталітарного) минулого; концепції генеративної пам’яті й конфлікти, спричинені розривом поколінь у сучасному постколоніальному романі; місце центрального й маргінального як символічних означників поколіннєвої свідомості; компаративний аналіз буремних двадцятих, радикальних шістдесятих, тихих двохтисячних.

Одна з робочих гіпотез цього проекту полягає в тому, що в посттоталітарній літературі тема розриву поколінь стає однією з центральних. Ідеться про посилення субкультурної ідентичності в межах різних груп, про своєрідний аутизм і недовіру до батьків, а також про пам’ять і літературну свідомість, яка розгортається в ситуації кінця постмодернізму і яка активно освоює нові культурні коди.

Прикметою сучасної культурної ситуації в Східній Європі стає загалом зростання генераційної ідентичності, що яскраво підтвердив Євромайдан 2014 року, який актуалізував свідомість дітей, вже не заражену радянським досвідом їхніх батьків. Тема розриву поколінь сьогодні стає суспільно значимою, торкаючись аспектів культурної пам’яті, субкультурної ідентичності, тілесності, мови. Загалом, чинником нової культурної ситуації стає геокультурна, поколіннєва, гендерна різнорідність, причому генераційна дисперсія посилює видозміну культурних полів і сприяє появі на них нових факторів активності (П’єр Бурдьє).

Уміщені тут статті аналізують синдром поколінь як постколоніальний фактор, спричинений посттоталітарною й постколоніальною травмою, а також те, як такий синдром впливає на форми інституційного функціонування літератури та конфліктні зони у творах сучасних авторів. Дослідження мають компаративний характер, торкаються процесів, які відбуваються в слов’янських та західних літературах і культурах останнім часом. Обрана тема, попри окремі принагідні звертання і кілька спеціальних досліджень, на сьогодні ще не вповні актуалізована в Східній Європі загалом і в Україні зокрема. Наше завдання полягає в тому, щоб репрезентувати стан постколоніальних досліджень в Україні, а також актуалізувати складні питання розвитку постколоніальних студій на посттоталітарних сході і півдні Європи.

Вміщені у цьому збірнику статті розділені на дві частини. Перша частина стосується постколоніальної проблематики та відповідає на питання, як працює постколоніальна теорія в літературі. Олег Ільницький у своїй статті ставить питання про те, чи правомірно розглядати імперську культуру за етнонаціональними принципами. Марко Павлишин аналізує присутність постколоніальної тематики на сторінках академічного журналу «Слово і час». Катажина Гліняновіч підносить питання про внутрішню колонізацію стосовно польсько-українських кресів. Відомий польський дослідник Даріюш Скорчевські аналізує релігійну конверсію і можливості постколоніальної ідентифікації. Софія Філоненко позначає траєкторію проникнення постколоніальної теми в сучасний український детектив, а Наталя Овчаренко та Олена Кобчінська аналізують постколоніальні художні практики в канадській та марокканській літературах. У моїй статті натомість ідеться про новий жанровий різновид у постколоніальній літературі – роман трансгенераційної травми, а також про складнощі, пов’язані з проникненням постколоніальної свідомості на пострадянський простір.

Коли визначити основне проблемне коло питань у цій секції, його можна було б сформулювати, слідом за Павлишином, як питання про те, чим є постколоніальна критика. Чи насправді «постколоніальне» згладжує суперечності між (колишнім) колонізатором і колонізованим, а основним його змістом є досягнення гармонії та взаєморозуміння, як твердить відомий дослідник? Питання це не лише лишається відкритим, але й спонукає до дискусії. Адже постколоніалізм є передусім аналітичною категорією, спрямованою на розмасковування знання та засобів і форм його розподілу та контролю. Це також письмо, спрямоване на те, щоб проговорити умовчуване та вписати репресоване в текст культури. Постколоніальність - це також критика універсалізму, раціоналізму та європеїзму як підставових засад гуманності. Для Бгабги постколоніальне – гібридне, для Саїда – орієнталізоване, для Співак – субалтерне. Чи спроможне постколоніальне стирати суперечності і породжувати гармонію між підпорядкованим та владним? Це зовсім не риторичні питання, ідеться про саму суть постколоніальної критики.

Друга частина вміщених тут статей присвячена обговоренню тематики, пов’язаної з поколінням. Агнєшка Матусяк та Матеуш Свєтліцкі дають широку і змістовну картину розвитку теорії покоління упродовж двадцятого століття. Цілий ряд статей висвітлюють особливості генераційного розвитку української літератури, між тим коли Олександр Пронкевич аналізує обмеження та застереження щодо використання теорії поколінь в літературному процесі.   Марія Літовська звертається до категорії «чужого» в російській літературі для дітей, а Ярослав Поліщук – до категорії «постпамяті» в романі Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Загалом, амплітуда поколіннєвої свідомості коливається від апокаліптики до  тілесної характеристики покоління двохтисячних, від футуристичної біографії до «кобзаря на мотоциклі». У підсумку, можна констатувати, що ідея покоління, незважаючи на певний ряд термінологічних та смислових обмежень, володіє великою притягальною силою і вносить свої детермінанти на поле літератури і культури.  Особливого сенсу набирає зокрема аналіз трансгенераційної проблематики,  котра часто виявляється маркером постколоніальної травми і призводить до порушення духовних і фізичних зв’язків всередині сім’ї, роду, класу, позначає місця умовчування і породжує тілесні рани. Спроба поєднати теорію покоління з постколоніальною теорією – основна мета цього збірника. Саме ці аспекти, на мою думку, сьогодні виявляються особливо актуальними для постколоніальної критики на сході Європи.

Даний том «Спадщини» присвячено пам’яті унікального науковця Віктора Дудка. В. Дудко стояв біля витоків єдиного в Україні фахового щорічника «Спадщина: літературне джерелознавство, текстологія». Віктор Дудко сформулював концепцію видання й узяв на себе наукове редагування перших випусків «Спадщини». Тут знадобилися його журналістський досвід, широка філологічна ерудиція, дослідницькі здібності, а також наукова принциповість і високі етичні якості. Саме він задав ту високу наукову планку, якою щорічник одразу вирізнився серед сукчасної української філологічної періодики.

Десятий том поділено на кілька розділів: спогади про В. Дудка, статті В. Дудка, публікації, бібліографія праць Віктора Дудка та покажчики (іменний покажчик, покажчик географічних назв, покажчик назв періодичних та продовжуваних видань, покажчик назв установ, об’єднань, спілок).

В розділі «Публікації» вміщено «дворянську комедію-водевіль» «Ночь накануне Иванова дня» Семена Гулака-Артемовського, листування Павла Чубинського з Російським географічним товариством, повість Льва Котелянського «Чиншовики», сцену на одну дію «Краєвид з нашого віконця» Миколи Садовського. Всі твори супроводжуюються  коментарями науковців.

Переглянути збірник