Інститут літератури

Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, заступник головного редактора журналу «Слово і Час».

Пріоритетні напрямки дослідження:

-          Українська проза другої половини ХІХ ст.

-          Творчість О.Я.Кониського

 Кандидатська дисертація «Історична проза другої половини ХІХ ст.: історичні джерела та художній дискурс» (2002 р.)

 Окремі публікації:

1.      Герої та антигерої в історичних романах І.Нечуя-Левицького//Дивослово, К., 2001, №1. С.2-5.
2.      Історична проза І. Нечуя-Левицького//Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру: Наукові студії. К., 2000 − С.50-54.
3.      Місце і роль джерела в історичній прозі другої половини ХІХ ст.// Наука і сучасність: Збірник наукових праць НПУ ім. Драгоманова, К., 2000. Т.ХХІІ. Вип.2, част.2. − С.223-230.
4.      Хмельниччина в художньому дискурсі М.Старицького та І.Нечуя-Левицького//«Роль визначних особистостей у процесі формування національної свідомості наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.»: Матеріали наукового семінару К., 2005. – С. 6-16.
5.      «Людей слухай, а свій розум май» (до проблеми денаціоналізації у романі «Люборацькі» А.Свидницького)»// Студії україністики. Вип.13, К., 2006. – С.70-79.
6.      Історична проза І.Нечуя-Левицького в контексті літератури другої половини ХІХ ст.: проблемно-тематичні та жанрові пошуки»// І.Нечуй-Левицький: постать і творчість: Збірник праць всеукраїнської наукової конференції, Черкаси, 2008. − С. 176-184.
7.      Проблема свободи жінки в прозі Олени Пчілки// Олена Пчілка і Гадяч, Матеріали наукової конференції, К., 2010. – С.27-31.
8.      «Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя» (До 175-річчя від дня народження О.Кониського)// «Слово і час», К., 2011, №11. – С.71-80.
9.      Поетика готичного роману в художній практиці О.Стороженка// Вісник Черкаського університету ім. Б.Хмельницького. Серія Філологічні науки.  №25 (238), Черкаси, 2012. С.40-45.
10.  Прозовий доробок Федора Заревича: історико-літературний нарис//Inmemoriam. Яценко Михайло Трохимович (до 90-ліття від дня народження). Збірник наукових праць. К., 2014. – С.77-94.
11.  Творчість І.Нечуя-Левицького 1860-1870-х років: жанрові й стильові пошуки і здобутки// Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки, №20 (273), Черкаси, 2013. – С.36-41.
12.  Художньо-стильові домінанти в малій прозі О.Кониського// Дивослово, К., 2013, №10. – С.53-57.
13.  Проза другої половини ХІХ ст. як літературне проектування// Українська література ХІХ-почат. ХХ ст.: художнє слово у поступі нації, К., 2014. – С.162-181.
14.  До питання дифузних жанрових підвидів малої прози О.Кониського// Літературознавчі студії. КНУ Т.Шевченка. Вип. 43. Ч.1, К., 2015. – С.71-78.
15.  Типи жіночих образів в історичних повістях М.Старицького//Літературознавство. Фольклористика. Культурологія: Зб. наук. праць ЧНУ ім. Б.Хмельницького. Вип. 21-22. – Черкаси, 2015. – С.179-190.
16.  Мала проза О.Кониського: новаторство і експеримент// Болгарська україністика: Альманах Софійського університету св. К.Охрідського, Софія, 2014, №4. – С.53-66.
17.  Мала проза О.Кониського: до питання формозмістового новаторства//Українська література ХІХ-почат. ХХ ст.: художнє слово у поступі нації, К., 2014. – С.181-195.
18.  Проза другої половини ХІХ ст. крізь призму національну// Слово і Час, К., 2015, №1. – С.72-82.
19.  Д. Мордовець: деякі аспекти творчості// Вісник Черкаського національного університету, 2015. №248.
20.  Культурна опозиція: науково-творчий досвід О.Кониського//Літературознавчі студії.  КНУ Т.Шевченка. Вип. 47, К.,2015. – С.27-34.
21. Роман О. Кониського «В гостях добре, а дома ліпше»: питання жанру і стилю // Літературознавчі студії. Вип. 50, ч. 1. − К., 2016. – С. 64-75.
22. Повість М. Старицького «Облога Буші» в контексті української історичної прози другої половини ХІХ ст. // Болгарська україністика. Альманах Софійського університету ім. св. Кл. Охрідського, Софія, 2016, №6.
23. Специфіка зображення «Іншого» в українській прозі другої половини ХІХ ст. // Збірник 13-х міжнародних славістичних читань. – Софія, 2016.
24. Украинския химерен роман: жанрово-стилистически особенности // Материали на конференция «Магически реализъм», София, 2016.
25.   «...українському народові найпотрібнійше вибратись на світ з тієї темряви, в яку його запроважено...» (Сторінками щоденника О. Кониського) // Літературознавчі студії. – К., 2016.
26. Болката и над болката: трагедията на Първата световна война през очите на украинците // («Біль і над болем: трагедія Першої світової війни в очах українців») https://calic.balkansbg.eu/conferens/istoricheski-razkazi-v-literaturite-analogii-i-protivopostavyaniya/175-first-world-war-through-the-eyes-of-the-ukrainians.html  
27. О. Кониський та О.Барвінський: до історії співпраці // Слово і Час. – 2019. – № 6. – С. 85–94.
28. Націєцентричний аспект творчості О. Я. Кониського // Україністика і слов’янський світ. З нагоди 25-річчя запровадження україністичних студій на філологічному факультеті Белградського університету. Белград, 2017. С.183–191  https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/18426/file.pdf
29. Поезія Андрея Сладковіча та Маркіяна Шашкевича у порівняльно-типологічному аспекті (до 200-річчя словацького автора) // Spheres of Culture. Lublin, 2019. Vol. XIX. P.20–28.
30. «Притча про красу» І. Франка: джерела та жанрові особливості // «Поезії дивнії чари». Франкознавчі та інші студії. Зб. наук. праць. Львів, 2020. С.29–35.
31. Образи «нових людей» у повісті «Семен Жук і його родичі» О. Кониського // Султанівські читання. Зб. статей. Вип. ІХ. І-Франківськ, 2020. С. 61–69.
32. Формозмістові особливості громадянської лірики О. Кониського // Спільний українсько-румунський  науковий журнал «Актуальні питання суспільних наук та історії медицини». №4. Чернівці, 2020. 3(27). С. 59–63.
33. Іронічність як відчуття дійсності (на прикладі малої прози О. Кониського) // «Синопсис», 2020. Том. 26. №4. С. 124–130.
34. Аристократи духу й праці: діяльність О. та В. Барвінських на тлі епохи // Дивослово, 2020. №7–8. С. 52–59.
35. «Нациите умират не от инфаркт. Първо те онемяват», или Езикът като фактор за националната сигурност на Украйна // Предизвикателства за сигурността и икономиката на държавните от Черноморския, Каспийския и Средиземноморския регион. Сб. с доклади от Международната научна конференция. ВУСИ, Пловдів (Болгарія),  2020. Т. 1. С. 33–40
36. Четвертий із «Руської трійці»: штрихи до літературного портрета Миколи Устияновича // Дивослово, 2021. №2. С.47–54.
37. О. Кониський в рецепції І. Франка: процеси зближення, відштовхування і меморіалізації // Синопсис: текст, контекст, медіа. Т. 27. №4. C. 231–237.
38. Трилогія «Заметіль» Романа Купчинського: Чужий та Інший серед Своїх // Дивослово, 2021. №11–12. С. 55–60.
39. Проза // Історія української літератури в 12 томах. Т. 6. К.: Наукова думка, 2022. С. 519–660.
40. Інтелігенти-просвітники в прозі О. Кониського та Б. Грінченка // Синопсис: текст, контекст, медіа. №4 (2022). С. 175–182.
41. Література як доля // Слово і Час. 2022. №6. С. 102–104.

Електронна пошта: nadia_bojko (at) ukr.net

6–7 жовтня 2016 р. у ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (м. Переяслав-Хмельницький, Київська область, Україна) відбудеться 

ІІІ Міжнародна науково-практична конференція 

«Теоретична і дидактична філологія: надбання, проблеми, перспективи розвитку»

На конференції передбачається розглянути актуальні проблеми теоретичної і дидактичної філології за такими напрямами:

1. Нові тенденції досліджень у філології.

2. Проблеми і перспективи розвитку дидактичної філології XX – поч. XXІ ст.:

– модернізація шкільної мовної освіти;

– проблеми теорії і методики професійної філологічної освіти;

– екзиcтенціально-діалогічні основи викладання української і зарубіжної літератури в навчальних закладах.

3. Методичні аспекти прочитання української і зарубіжної літератури.

4. Мова в часовому й просторовому вимірах.

5. Актуальні питання мовно-літературної освіти закордоння.

6. Естетичні концепти літературно-критичної полеміки: культурологічні, літературознавчі дискусії.

7. Актуальні питання сучасних досліджень української і зарубіжної літератури.

8. Творчість Т. Шевченка в літературному контексті.

9. Мовно-стилістичний аналіз творів Т. Шевченка.

10. Духовні аспекти творчості Т. Шевченка та методика її вивчення в сучасній школі.

Інститут Івана Франка НАНУ провів Літню франкознавчу школу

В останнім часі було багато дискусій навколо шляхів модернізації роботи академічних установ гуманітарного профілю, яких звинувачували у байдужості до викликів часу, самозосередженості й непрактичності. Однак цього літа Інститут Івана Франка продемонстрував, що теорії не конче мусять бути сірими, варто лише прищеплювати їх на зелене «дерево життя». Вшановуючи Франкове 160 річчя, інститут організував Літню франкознавчу школу, успіх якої може стати поштовхом для аналогічних проектів. Очевидно, наступникам варто знати секрет цього успіху: тільки цікаві промовці та різноманіття заходів. Серед лекторів школи були Євген Нахлік («Чотири Франка: еволюція письменника і мислителя»), Алла Швець («Подружжя майже завсігди – лотерея». Франкова концепція шлюбу: очікування і реальність»), Микола Легкий («Проза Івана Франка в культурному просторі України та світу»), Святослав Пилипчук («Фольклористичні концепції Франка»), Богдан Тихолоз («Цілий чоловік: людина, що стала генієм. Геній, що залишився людиною»), Наталія Тихолоз («Традиції Франкового дому»), Ростислав Чопик («Франко і Хрест: до проблеми Франкового «символу віри») та інші.

Що ж до заходів, то учасники мали дві екскурсії (до будинку-музею та франковими місцями у Львові), перегляд фільму за мотивами творчості письменника, інтелектуальну гру «Що? Де? Коли?» на тему життя і творчості І.Франка, молитовне вшанування пам‘яті Каменяра на його могилі, огляд картин художника Євгена Безніска за мотивами творчості І.Франка, а також поїздку до Лолина, «села Франкової любові», як свідчив напис на в‘їзді.

Я не знаю, «парадоксально» чи «закономірно», що ідея школи визріла у одного з наймолодших працівників інституту – Ігоря Медвідя, але достеменно: на щастя для неї і всіх її учасників. Ігор став її серцем: він наповнив її життям, розробивши програму, він задавав їй ритм, стежачи за чітким дотриманням розкладу, і він сповнив її особливою теплотою, яка може йти тільки від серця.

Географія школи (а до Львова з‘їхались представники Харкова, Полтави, Києва, Миколаєва, Рівного, Луцька, Кременця, Трускавця, Косова і Вроцлава) свідчить про існування у суспільстві попиту на отримання знань у нових форматах. Тому дуже хотілося б сподіватися, що ця школа не буде єдиною ні для Інституту Івана Франка, ні для усього академічного середовища.

З повагою і вдячністю, «випускниця» школи Сніжана Жигун

До ювілею Івана Франка, присвяченого 160-річчю від дня народження видатного українського письменника, поета, публіциста, перекладача, науковця, громадського й політичного діяча у Музеї книги та друкарства України відкрилася  виставка«Вірю в силу духа…»

Виставку побудовано на матеріалах Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Музею книги та друкарства України й Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

Загалом на виставці представлено понад 250 експонатів книжкової та образотворчої Франкіани. Так, 115 видань — з колекції Музею книги, ще 20 прижиттєвих видань Франка — з Бібліотеки ювіляра, що зберігається в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Портрет Франка пензля Івана Труша — з колекції Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Це перше з трьох аналогічних зображень портретованого, виконане на початку ХХ ст.

Унікальними експонатами є автографи Івана Франка, надані відділом рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Це — автобіографія письменника, датована 7 лютого 1889, уривок дослідження про Варлаама і Йоасафа, поема «Смерть Каїна», фрагменти праці «Галицько-руські народнї приповідки», а також автограф поеми «Мойсей» у записній книжці та план твору.

Експонується видання «Народе мій. Пролог до поеми “Мойсей” мовами народів світу» (1989).

Музейна франкіана має вагому колекцію графіки. Ілюстрації до творів поета та елементи  мистецького оформлення видань виконані такими відомими художниками як Василь Кричевський, Василь Касіян, Василь Лопата, Анатолій Базилевич, Георгій Якутович, Валентин Литвиненко та ін. В експозиції також плакат «Іван Франко» (1956) роботи заслуженої діячки мистецтв України, художниці Ніни Божко.

В експозиції можна побачити унікальні рушники з Франківського краю, які  було надано  Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва.

Жоден українець не зміг перевершити Франкової працездатності. Творча енергія поета, письменника, перекладача, ученого, громадського і політичного діяча вимірюється шістьма тисячами творів. За сорок років діяльності Іван Франко надрукував понад 220 окремих видань.

Перші збірки за його підписом «Баляды и росказы» (1876) та «Борислав» (1877) з’явилися під час навчання у Львівському університеті. Зважаючи на потребу в західноукраїнській літературі художніх творів на історичну тематику, 1882 р. редакція журналу «Зоря» оголосила конкурс на кращий твір такого напряму. Найвищу оцінку здобула повість «Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці». Експонуються видання в оформленні В. Литвиненка (1960), Г. Якутовича (1974), І. Крислача (1986) та ін.

У 1887 з присвятою дружині Ользі Хоружинській вийшла збірка поезій Івана Франка «З вершин і низин». Загалом за життя автора побачило світ одинадцять збірок його поетичних творів (з них — чотири перевидання з доповненнями). На виставці представлені: «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Зів’яле листя» (2-е вид., 1911), «Із лїт моєї молодости» (1914).

Влітку 1893 р. у Відні Іван Франко під керівництвом професора-славіста Ватрослава Ягича успішно захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Того ж 1893 року драма «Украдене щастя», подана на конкурс галицького Крайового відділу, була відзначена ІІІ премією. Експонуються окремі видання твору, зокрема, друге прижиттєве видання 1901 р. з особистої Бібліотеки автора.

Ще 1890 р. Франко за підтримки Михайла Драгоманова став співзасновником Русько-української радикальної партії, яку очолював впродовж наступних восьми років. За цей час він тричі балотувався до австрійського уряду (у 1895, 1897, 1898), але щоразу здобути перемогу перешкоджали неправомірні дії інших кандидатів. Добре обізнаний із долею та побутом земляків, Франко твердо відстоював їх права.

Історія життя Галицького краю знайшла своє відображення в кожному художньому творі письменника. Так, непосильну працю ріпників, добувачів нафти, розкрито в повісті «Борислав сміється» (1880–1881), побут міського життя відтворено в повісті — «Лель і Полель» (1887). Новаторством та найбільшою вивершеністю вирізняється роман «Перехресні стежки» (1889–1900). Часто письменник повертається до опублікованих творів, перероблює та змінює їх. На виставці експонуються дві редакції повісті «Boa constrictor» (1884, 1907) та друга редакція повісті «Великий шум» (1907). Збірки оповідань «Галицькі образки» (1885), «Староруські оповідання» (1900), «В поті чола» (1903–1905) та ін.

З-поміж видань для дітей представлені твори, перекладені та суттєво доповнені Іваном Франком: «Лис Микита» (1891), «Пригоди Дон Кіхота» (1892), «Коли ще звірі говорили» (1903). Першими слухачами казок Франка були власні діти — Андрій, Петро, Тарас та Анна.

Знаючи чотирнадцять мов, вчений підготував та опублікував переклади з-понад тридцяти національних літератур, а це твори близько 200 письменників (В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж. Байрона, П.-Б. Шеллі, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, В. Гюго). Експонується розвідка Івана Франка — «Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії» (1913), присвячена найвидатнішому італійцю доби Відродження .

Франко — автор кількох сотень праць з літературознавства, які за життя вченого здебільшого друкувалися у періодичних виданнях:  «Світ», «Правда», «Зоря», «Діло», «Житє і слово», «Кіевская старина», «Літературно-Науковий вісник», «Kurjer Lwowski», «Die Zeit». Численними є його розвідки з медієвістики. На виставці ми бачимо дослідження: «Русько-український театр» (1894), «Іван Вишенський» (1895), «До історії українського вертепу» (1906), а також перший том видання «Апокрифи і легенди. У 5 т.» (1896–1910), куди увійшли зібрані впродовж років давні рукописні тексти. Власну концепцію розвитку вітчизняного письменства Іван Франко подав у «Нарисі історії українсько-руської літератури» (1910).

Вершиною Івана Франка-лірика стала поема «Мойсей», створена впродовж першого півріччя 1905 р. У ній Франко навів у пролозі слова, які надихали його впродовж  усього життя: «Вірю в силу духа…». Експонується перше видання твору, що збереглося на сьогодні в небагатьох примірниках.

Окрему частину доробку ученого становлять дослідження з мовознавства «Причинки до української ономастики» (1906), «Літературна мова і діалекти» (1907). Експонується також розвідка «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894), у якій дослідник обґрунтував переваги фонетичного правопису для української літературної мови.

Як відомо, ще з дитинства Іван Франко збирав легенди, пісні, прислів’я та приказки, які чув від батька Якова, а найбільше від матері Марії з роду Кульчицьких. Частина занотованого матеріалу була надрукована у збірнику «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1893). На виставці також представлено два збірники «Галицько-руські народнї приповідки» (1908), дослідження «Студії над народними піснями» (1908), надруковані в етнографічній секції НТШ, яку впродовж 1898–1913 років очолював учений.

1908 р. Іван Франко підготував та надрукував на доручення філологічної секції НТШ двотомне видання творів Шевченка під назвою «Кобзар». Книжка перевершувала усі попередні збірки творів Шевченка за кількістю поезій і багатством їх варіантів.

У 1906 Харківський університет присвоїв ученому звання доктора honoris causa, він був обраний членом-кореспондентом товариств «Národopisná Společnost Českoslovanská» в Празі і «Verein für österreichische Volkskunde» у Відні.

Земний шлях Івана Франка завершився 28 травня 1916 р., поховано ученого і письменника на Личаківському кладовищі у Львові.

У ХХ ст., разом із встановленням радянської влади (1917 р. в Наддніпрянській Україні, 1939 р. — в Західній) здебільшого друкувалися твори Франка з життя робітників, визискування селян та революційного характеру. 1924 р. у зв’язку з 10-річчям від дня смерті письменника розпочалася робота над першим багатотомним зібранням творів письменника. Тридцять томів Франкової спадщини впродовж 1924–1929 рр. підготував співробітник харківського видавництва «Рух» та секретар Франка у 1910–1912 рр. Іван Лизанівський разом із Сергієм Пилипенком.

Найбільшим здобутком франкознавства стало зібрання художньої та наукової спадщини І. Франка у 50-и томах (Наукова думка, 1976–1986), впорядковане співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР під керівництвом Євгена Кирилюка (у групі науковців, що працювали над виданням — Михайло Бернштейн, Олексій Засенко, Олекса Мишанич, Федір Погребенник, Вікторія Колосова, Володимир Крекотень, Ніна Калениченко, Надія Вишневська, Ангеліна Полотай та ін.).  Наступні видання творів Франка вже друкуються за текстами цього зібрання. У 2002 р. стало можливим видати збірник «Мозаїка», куди ввійшли праці, відсутні  у «Зібранні творів у 50 т.». Впродовж 2008–2011 рр. додруковано ще 5 томів франкіани.

У другій половині ХХ ст. видання Франка виходили багатотисячними накладами у видавництвах «Дніпро», «Наукова думка», «Каменяр», «Веселка». Серед упорядників та авторів передмов — Григорій Вервес, Юрій Шевельов, Мирослав Мороз, Василь Яременко, Дмитро Павличко та ін.

Після здобуття Україною незалежності найчастіше друкуються ліричні твори Франка та видання для дітей.

Творча спадщина Франка сьогодні звучить англійською, польською, російською, грузинською, литовською, німецькою та ін. мовами. 

Вміщені у цій книжці статті і розвідки виводять на авансцену сучасних дискусій нових агентів – покоління і постколоніалізм. Постколоніальна китика, рухаючись на схід Європи, відкриває тут свій новий об’єкт – генерації. Які вони – батьки і діти епохи посткомунізму і постколоніалізму? Яка вона – постколоніальна критика на сході Європи? Яке воно – посттоталітарне покоління? Які вони – нові теоретичні ревізії на сході Європи? Мета – інтегрувати трансгенераційну тематику в сучасні постколоніальні студії.

Мета цього збірника – застосовувати методологію постколоніальних студій для аналізу феномену поколіннєвої свідомості – проблеми, яка набуває нового сенсу саме в  аспекті постколоніальної і посттоталітарної критики.

Статті, включені до цього збірника, обговорюють такі складні питання сучасного світу, як місце і роль поколіннєвої свідомості у процесах переборення травматичного досвіду колоніального (тоталітарного) минулого; концепції генеративної пам’яті й конфлікти, спричинені розривом поколінь у сучасному постколоніальному романі; місце центрального й маргінального як символічних означників поколіннєвої свідомості; компаративний аналіз буремних двадцятих, радикальних шістдесятих, тихих двотисячних.

Переглянути збірник

Передмова до видання

Тамара Гундорова

 Генераційний виклик і постколоніалізм на Сході Європи. Вступні зауваження

Постколоніальні студії, які здобули широку популярність на Заході, починаючи із шістдесятих років, пережили вже кілька етапів свого розвитку і нині постають не як замкнена система, а як плетиво різнорідних ідей, котрі можна розглядати як альтернативні шляхи осмислення і прочитання західної модерності. Основними напрямками постколоніальних студій, як вони визначилися на сьогодні, є дослідження антиімперських стратегій та ідеологій, питання глобалізації та аналіз різних форм підпорядкування (національного, расового, гендерного, класового).

Починаючи з основоположної для постколоніальних студій праці Едварда Саїда «Орієнталізм» (1978), у якій поставлено питання про те, як західний науковий дискурс перетворився на імперську інституцію, основним об’єктом постколоніалізму стають взаємовідносини європейських країн і суспільств, колонізованих у модерні часи. З часом поле цих студій розширюється і сягає як передмодерних часів, так і доби постмодернізму. При цьому відбувається і геокультурна міграція теорії, і своєрідна корекція об’єкту дослідження: з одного боку, до аналізу колишніх колонізованих народів «третього світу» долучається проблематика, пов’язана з життям білих переселенців-колонізаторів, водночас постколоніальні студії починають досліджувати інші види імперій, не лише британську; з другого боку, постколоніальні студії збагачуються завдяки методології гендерних студій, марксизму, новому історизму, деконструктивізму. А загалом, одним із центральних понять постколоніальних студій стає постколоніальна модальність, що означає дискурсивний спротив колоніальній владі.

Новий етап у розвитку постколоніальних студій у дев’яностих пов’язаний із залученням проблематики, пов’язаної з країнами так званого «другого світу», зокрема постсоціалістичними країнами Східної Європи. Підставами для цього стає розуміння того, що колишній радянський блок структурно був системою, де працювали механізми колонізації, поневолення і домінування. Отож після розпаду Радянської Союзу, який функціонував як імперська структура, постколоніальні студії мігрують і на пострадянський простір. У цьому ряду досвід України, яка перебуває в ситуації напівколоніальної залежності, починаючи із сімнадцятого століття, і яка пережила важкий досвід тоталітарної колонізації у двадцятому столітті, особливо надається до застосування постколоніальної методології, яка демаскує відкриті і приховані механізми колоніального і неоколоніального поневолення. Саме тому постколоніальні студії й напрацьовані у рамках цієї методології підходи альтернативного мислення й читання різних форм і стратегій влади видаються особливо актуальними для аналізу посттоталітарної свідомості.

В Україні знайомство з основами постколоніальних студій припадає на вісімдесяті-дев’яності роки, коли підносяться ідеї національної суверенності, а науковці інтенсивно освоюють західні методології. Можна виділити два етапи розвитку постколоніальних студій в Україні. У дев’яностих роках починається ознайомлення з методами постколоніальної критики та залучення їх для аналізу української історії і літератури. Цей етап репрезентують насамперед україністи із Заходу. Так широкі дискусії породжує в Україні переклад книги Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець», у якій критик із перспективи постколоніальної критики, поєднуючи її з психоаналізом та структуралізмом, досліджує семантичні структури творчості національного українського поета[1]. Автор також започатковує аналіз колоніального дискурсу, зокрема семантики котляревщини[2]. Власне постколоніальні теорії для аналізу актуальної української літератури (творчість В. Шевчука, Ю. Андруховича) широко застосовує М. Павлишин[3].

Прикметно, що одним із найпотужніших напрямків постколоніальної критики, яка починає активно розвиватися в дев’яностих роках в Україні, стає гендерна критика (Соломія Павличко, Оксана Забужко, Ніла Зборовська, Віра Агєєва, Тамара Гундорова). Тоді також відбувається перше ознайомлення з основоположними текстами постколоніальної критики (з працями Едварда Саїда, Гаятрі Співак, Гомі Бгабги, Арун Мукгерджі), фрагменти яких публікують у антології світової літературно-критичної думки під редакцією Марії Зубрицької[4]. Водночас у руслі американістики в Україні народжується зацікавлення проблемами мультикультуралізму (праці Наталії Висоцької, Тамари Денисової). Постколоніальна критика проникає в журналістику й есеїстику (Микола Рябчук)[5].

Другу хвилю інтересу до постколоніальних студій спостерігають на початку двадцять першого століття, насамперед унаслідок глибшого і предметнішого ознайомлення з працями Саїда, перекладеними українською мовою[6]. Виходить переклад дослідження Мирослава Шкандрія про імперський дискурс і його місце в українській літературі[7], а також студія «Прощання з імперією» Олі Гнатюк про дискурс української ідентичності[8]. Виникає активне зацікавлення проблемами окциденталізму, ідеєю Центральної Європи, національним наративом[9].

Здавалося, що постколоніальна критика активно і продуктивно розвиватиметься в Україні і стане важливим засобом ревізії літературного канону. Однак, на жаль, ці сподівання виправдалися не вповні, і можна згодитися з Марком Павлишиним, який говорить про певне розчарування у тому, «що постколоніальні студії не знайшли в Україні більшої когорти послідовників. Адже ж це питання неабиякої актуальності»[10].

Мета цього збірника — застосовувати методологію постколоніальних студій для аналізу феномена поколіннєвої свідомості — проблеми, яка, на моє переконання, набуває нового сенсу саме в аспекті постколоніальної й посттоталітарної критики. Проблема батьків і дітей завжди актуалізується в періоди транзитні, коли відбувається злам у ідеології, що веде до кризи узвичаєних форм життя, психологічної нестабільності, появи нових субкультурних ідентичностей. Як зауважила Ханна Арендт, досвід тоталітаризму стає ще більшою проблемою, коли зникає сам тоталітаризм. Останній руйнує приватний світ і викорінює людину з буття, робить її емоційно нестабільною, сприяє перериванню комунікативного зв’язку між минулим і сучасним, я та іншим, батьками й дітьми. Так само діє колоніалізм, наслідки якого впливають на наступні покоління і ведуть до переоцінки досвіду батьків, а також викликають труднощі адаптації до  світу, ускладнюють сімейні відносини та формують різні форми зміщеної ідентичності.

Ідея покоління віддавна служить важливою культурною категорією, особливо в свідомості періоду модерності. Покоління виступає індикатором соціально-політичних і культурних змін, воно радикалізує свідомість, виявляє значення маргінальних спільнот, стає полем зіткнення високої культури та молодіжних субкультур. Важливу роль відіграє покоління і як фактор корекції літературної еволюції. Значення генераційного чинника в соціальних, культурних, політичних процесах упродовж двадцятого століття зростає, і сьогодні ми можемо охарактеризувати історію минулого століття в категоріях «покоління Срібного віку», «розстріляного покоління», «втраченого покоління», «покоління хіпі», «покоління шістдесятників», «посттоталітарного покоління», «покоління нульових» тощо.

Розширення сучасного літературознавства за рахунок використання  культурологічних підходів закономірно приводить до зростання  уваги до тематики, пов’язаної з роллю покоління в історії та культурі. Зокрема, актуальним стає аналіз генерації як важливого чинника розвитку і трансформації культурного поля у нові часи. В новітній культурі діє закон боротьби генерацій, і generation gap стає у двадцятому столітті не лише соціальним, культурним і психоемоційним феноменом, але й феноменом естетичним, котрий породжує різноманітні форми і стилі самоідентифікації. Самосвідомість і пам’ять покоління впливають на зміну дискурсивних парадигм і культурних стилів, виконують психотерапевтичні функції, формують образ епохи.

Особливо інтенсивно генераційний фактор дається взнаки у зламні епохи й часи. Посттоталітарна і постколоніальна проблематика, що апелює до пам’яті, тіла, мови, тісно переплітається з ідеєю зміни поколінь, поколіннєвою свідомістю, розривом генерацій. Міграція постколоніальної теорії на Схід Європи додає нових обертонів до аналізу поколіннєвої проблематики, яка виявляється особливо актуальною на пострадянському просторі. До того ж сьогодні, коли активно обговорюються можливості розгортання постколоніальних досліджень на постсоціалістичному просторі, генераційна проблематика спроможна стати одним із каналів міграції постколоніальної теорії на схід Європи. Застосування постколоніальної методології збагачує новими підходами та ідеями історіографію, соціологію, культурологію, зокрема в країнах Східної Європи та Балкан, відкриває нові можливості для дослідження літератур цих регіонів. Загалом врахування постколоніальної перспективи вносить нові акценти в аналіз поколіннєвої свідомості, оскільки акцентує на ролі покоління у процесах культурної, національної, гендерної, класової ідентифікації.

Статті, включені до  цього збірника, обговорюють такі складні питання сучасного світу, як місце і роль поколіннєвої свідомості у процесах переборення травматичного досвіду колоніального (тоталітарного) минулого; концепції генеративної пам’яті й конфлікти, спричинені розривом поколінь у сучасному постколоніальному романі; місце центрального й маргінального як символічних означників поколіннєвої свідомості; компаративний аналіз буремних двадцятих, радикальних шістдесятих, тихих двохтисячних.

Одна з робочих гіпотез цього проекту полягає в тому, що в посттоталітарній літературі тема розриву поколінь стає однією з центральних. Ідеться про посилення субкультурної ідентичності в межах різних груп, про своєрідний аутизм і недовіру до батьків, а також про пам’ять і літературну свідомість, яка розгортається в ситуації кінця постмодернізму і яка активно освоює нові культурні коди.

Прикметою сучасної культурної ситуації в Східній Європі стає загалом зростання генераційної ідентичності, що яскраво підтвердив Євромайдан 2014 року, який актуалізував свідомість дітей, вже не заражену радянським досвідом їхніх батьків. Тема розриву поколінь сьогодні стає суспільно значимою, торкаючись аспектів культурної пам’яті, субкультурної ідентичності, тілесності, мови. Загалом, чинником нової культурної ситуації стає геокультурна, поколіннєва, гендерна різнорідність, причому генераційна дисперсія посилює видозміну культурних полів і сприяє появі на них нових факторів активності (П’єр Бурдьє).

Уміщені тут статті аналізують синдром поколінь як постколоніальний фактор, спричинений посттоталітарною й постколоніальною травмою, а також те, як такий синдром впливає на форми інституційного функціонування літератури та конфліктні зони у творах сучасних авторів. Дослідження мають компаративний характер, торкаються процесів, які відбуваються в слов’янських та західних літературах і культурах останнім часом. Обрана тема, попри окремі принагідні звертання і кілька спеціальних досліджень, на сьогодні ще не вповні актуалізована в Східній Європі загалом і в Україні зокрема. Наше завдання полягає в тому, щоб репрезентувати стан постколоніальних досліджень в Україні, а також актуалізувати складні питання розвитку постколоніальних студій на посттоталітарних сході і півдні Європи.

Вміщені у цьому збірнику статті розділені на дві частини. Перша частина стосується постколоніальної проблематики та відповідає на питання, як працює постколоніальна теорія в літературі. Олег Ільницький у своїй статті ставить питання про те, чи правомірно розглядати імперську культуру за етнонаціональними принципами. Марко Павлишин аналізує присутність постколоніальної тематики на сторінках академічного журналу «Слово і час». Катажина Гліняновіч підносить питання про внутрішню колонізацію стосовно польсько-українських кресів. Відомий польський дослідник Даріюш Скорчевські аналізує релігійну конверсію і можливості постколоніальної ідентифікації. Софія Філоненко позначає траєкторію проникнення постколоніальної теми в сучасний український детектив, а Наталя Овчаренко та Олена Кобчінська аналізують постколоніальні художні практики в канадській та марокканській літературах. У моїй статті натомість ідеться про новий жанровий різновид у постколоніальній літературі – роман трансгенераційної травми, а також про складнощі, пов’язані з проникненням постколоніальної свідомості на пострадянський простір.

Коли визначити основне проблемне коло питань у цій секції, його можна було б сформулювати, слідом за Павлишином, як питання про те, чим є постколоніальна критика. Чи насправді «постколоніальне» згладжує суперечності між (колишнім) колонізатором і колонізованим, а основним його змістом є досягнення гармонії та взаєморозуміння, як твердить відомий дослідник? Питання це не лише лишається відкритим, але й спонукає до дискусії. Адже постколоніалізм є передусім аналітичною категорією, спрямованою на розмасковування знання та засобів і форм його розподілу та контролю. Це також письмо, спрямоване на те, щоб проговорити умовчуване та вписати репресоване в текст культури. Постколоніальність - це також критика універсалізму, раціоналізму та європеїзму як підставових засад гуманності. Для Бгабги постколоніальне – гібридне, для Саїда – орієнталізоване, для Співак – субалтерне. Чи спроможне постколоніальне стирати суперечності і породжувати гармонію між підпорядкованим та владним? Це зовсім не риторичні питання, ідеться про саму суть постколоніальної критики.

Друга частина вміщених тут статей присвячена обговоренню тематики, пов’язаної з поколінням. Агнєшка Матусяк та Матеуш Свєтліцкі дають широку і змістовну картину розвитку теорії покоління упродовж двадцятого століття. Цілий ряд статей висвітлюють особливості генераційного розвитку української літератури, між тим коли Олександр Пронкевич аналізує обмеження та застереження щодо використання теорії поколінь в літературному процесі.   Марія Літовська звертається до категорії «чужого» в російській літературі для дітей, а Ярослав Поліщук – до категорії «постпамяті» в романі Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Загалом, амплітуда поколіннєвої свідомості коливається від апокаліптики до  тілесної характеристики покоління двохтисячних, від футуристичної біографії до «кобзаря на мотоциклі». У підсумку, можна констатувати, що ідея покоління, незважаючи на певний ряд термінологічних та смислових обмежень, володіє великою притягальною силою і вносить свої детермінанти на поле літератури і культури.  Особливого сенсу набирає зокрема аналіз трансгенераційної проблематики,  котра часто виявляється маркером постколоніальної травми і призводить до порушення духовних і фізичних зв’язків всередині сім’ї, роду, класу, позначає місця умовчування і породжує тілесні рани. Спроба поєднати теорію покоління з постколоніальною теорією – основна мета цього збірника. Саме ці аспекти, на мою думку, сьогодні виявляються особливо актуальними для постколоніальної критики на сході Європи.

Даний том «Спадщини» присвячено пам’яті унікального науковця Віктора Дудка. В. Дудко стояв біля витоків єдиного в Україні фахового щорічника «Спадщина: літературне джерелознавство, текстологія». Віктор Дудко сформулював концепцію видання й узяв на себе наукове редагування перших випусків «Спадщини». Тут знадобилися його журналістський досвід, широка філологічна ерудиція, дослідницькі здібності, а також наукова принциповість і високі етичні якості. Саме він задав ту високу наукову планку, якою щорічник одразу вирізнився серед сукчасної української філологічної періодики.

Десятий том поділено на кілька розділів: спогади про В. Дудка, статті В. Дудка, публікації, бібліографія праць Віктора Дудка та покажчики (іменний покажчик, покажчик географічних назв, покажчик назв періодичних та продовжуваних видань, покажчик назв установ, об’єднань, спілок).

В розділі «Публікації» вміщено «дворянську комедію-водевіль» «Ночь накануне Иванова дня» Семена Гулака-Артемовського, листування Павла Чубинського з Російським географічним товариством, повість Льва Котелянського «Чиншовики», сцену на одну дію «Краєвид з нашого віконця» Миколи Садовського. Всі твори супроводжуюються  коментарями науковців.

Переглянути збірник

21-27 липня у Віденському університеті (Австрія) відбувся ХХІ конгрес Міжнародної асоціації літературознавчої компаративістики (ICLA — International Comparative Literature Association). У заході взяли участь сотні науковців (загалом на конгресі були представники 1054 мов) із різних країн світу, дослідники компаративістики, теорії літератури та зарубіжної літератури. Серед почесних промовців цьогорічного конгресу — компаративіст-імаголог Джоеп Лірсен, літературознавці Марина Варнер, Емілі Ептер, Девід Дамрош, австрійський письменник Крістоф Рансмайр, Нобелівська лауреатка з літератури Герта Мюллер.

На конгресі працювало кілька десятків секцій. Ключовою темою наукового заходу став пошук можливостей і вироблення спільної термінологічної бази в царині компаративістики, беручи до уваги напрацювання й досвід різних національних компаративістичних шкіл. Водночас одним із напрямів сучасної компаративістики було визначено посткомуністичні (постнезалежнісні/postindependence) студії як особливий різновид постколоніальних досліджень, у центрі яких — травматизована соціокультурна ідентичність посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи (Україна, Польща, Румунія, балтійські країни тощо). Кандидат філологічних наук, науковий співробітник і докторант відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Д.І. Дроздовський у секції «Література, філософія та інтелектуальна історія. Мова міждисциплінарних студій» виголосив доповідь на тему «Post-Humanity &/vs. “Human” Technologies: Post-postmodern Outlines in Contemporary English Literature» («Пост-людство і/ vs. «людські» технології: пост-постмодерністські контури сучасної англійської літератури»).

Робочі мови конгресу: англійська, французька та німецька.

Літературознавчі конгреси компаративістів — один із найвизначніших наукових заходів, який, починаючи з 1956 р., проходить кожні три роки в різних країнах світу. Наступний ХХІІ конгрес відбудеться в липні 2019 р. у Пекіні.

На фото: Д.Дроздовський та С.Крис (Канада)

Збірник «Буття канону» став результатом роботи відділу слов’янських літератур 2011-2013рр. Колективна праця присвячена дослідженню  різних художніх явищ у слов’янських літературах в аспекті їх корелятивних зв’язків із каноном та історичної динаміки формування й оновлення канону.

Враховуючи те, що друга половина ХХ та початок ХХІ ст. – це доба суцільного руйнування канонів у класичному розумінні цього терміну, важливим завданням було дослідження того, як (якими шляхами) передається класична спадщина  у добу постмодернізму. Особливості сприйняття класичного,усталеного в різні історичні та культурні епохи, феномен відчуження, репроблематизація відомих текстів,  руйнування автоматизму сприйняття, модифікація скаменілих форм,  нове прочитання класичних текстів, стратегії відторгнення будь-якої визначеності творчості – було ще одним напрямком цього дослідження.

 Головною ідеєю роботи стало виявлення  характерних особливостей та закономірностей  історичного  життя канону в різних слов’янських літературах та  обґрунтоване  доведення незнищенності класичної традиції (насамперед, її духовної наповненості, національної визначеності та ствердження гуманістичних цінностей).

          Ця проблема  не  була предметом уваги дослідників, хоч окремі питання історико-літературного та теоретичного характеру знайшли висвітлення у літературознавчій науці. Незважаючи також на велику кількість наукових досліджень, присвячених постмодернізму (і вже пост-постмодернізму)  саме  проблема рецепції залишається малодослідженоюна цьому матеріалі.

В центрі уваги вчених - літературні тексти, створені в зоні  інтенсивного контакту слов’янських культур і передусім -  української та російської, в тому числі явищ, які в російській літературі отримали назву «українська школа».

Серед авторів збірника завідувач відділу (з травня 2016 - сектору слов’янських літератур) – д.ф.н. Михед П.В. А також співробітники відділу: к.ф.н. Сквіра Н.М.,к.ф.н. Улюра Г.А., к.ф.н. Єржиківська Н.О.

До збірника включені статті д.ф.н. Тарнашинської Л.Б.(Інститут літератури НАНУ), к.ф.н. Колосової Н.О., Загребельної Н.К., Науменко Н.В. – Київ. Представили свої роботи автори з усіх регіонів України (Львів, Дрогобич, Луцьк, Ужгород, Рівне, Івано-Франківськ, Дніпропетровськ, Херсон, Одеса, Бердянськ, Сімферополь). Взяли участь у колективній праці і зарубіжні дослідники Romanets M.(Канада), Кісялёва Л.Г.(Мінськ), Біла А.В. та Люсий А.П.(Росія)

16–17 червня 2016 рокув Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України відбувся Сьомий Міжнародний Міждисциплінарний Теоретичний Симпозіум «Словесне i зорове: візуальні медіації в літературі». Симпозіум обʼєднав майже 70 учасників з різних міст України – Бердянська, Вінниці, Дрогобича, Запоріжжя, Івано‑Франківська, Києва, Коломиї, Луцька, Львова, Миколаєва, Ніжина, Одеси, Полтави, Рівного, Тернополя, Чернівцівта гостей з‑за кордону – Японії, Білорусі, Польщі, Росії. Не змогли, на жаль, приїхати колеги з Грузії, які виявили великий інтерес до симпозіуму.  

Як відомо, візуальні образи виконують особливу роль у словесній творчості, оскільки служать не нейтральним знаряддям репрезентації, а виконують різні дискурсивні функції – наслідування, адаптації, трансформації, спротиву, насильства. З одного боку, упродовж віків візуальні описи, кіно, малярство, перформенс, фотографія, графіка відігравали і відіграють значну роль у розвитку художньої образності і породжують нові смислові і жанрово‑стильові констеляції, особливо в новітні часи. З другого боку, візуалізація слугує засобом дискурсивного насильства, навіть знаряддям терору, трансформуючи, а то й стираючи смисл сказаного.

Теоретичний симпозіум «Словесне i зорове: візуальні медіації в літературі» мав на меті привернути увагу до феномену візуальної репрезентації в літературі і культурі. Йдеться про посередницьку роль візуальних образів, про інтермедійність та самоцінність візуальних форм на письмі і в процесі рецепції, візуальність як форму (не)репрезентації  травми, про місце портрету, пейзажу, екфразису в художній структурі твору тощо.

На конференції працювали 22 секції, зокрема «Література і візуальні практики повсякденності», «Памʼять і уява», «Література і візуальне мистецтво», «Візуальність і популярна культура», «Візуалізація і рецепція», «Інтерпретація і візуальність»,  «Література і колір», «Візуалізація і конкретизація образу» , «Слово на полі мультимедій», «Літературана антропологія і візуальність», «Візуальність і травма» та ін.

Конференція була побудована таким чином, щоб учасники і присутні мали можливість не лише пасивно доповісти/послухати доповіді, але й обговорювати ідеї, гіпотези та інтерпретації, представлені у виступах. Дискусії стосувалися питань феноменології візуальності у плані кореляції побаченого і зображеного, співвідношення кіно і літератури, малярства і форм його репрезентації в літературі. Зацікавлення викликали візуальна поезія і проза, візуальне і/як насильство, візуальність та ідеологія.

На пленарному засіданні Т. Гундорова, завідувачка Відділу теорії літератури та компаративістики, ініціатор та організатор теоретичних симпозіумів, подякувала усім учасникам – як давнім симпатикам симпозіуму, так і тим, хто долучився до його роботи вперше – і окреслила основну філософію таких наукових зібрань – толерантність до поглядів іншого, обговорення найактуальніших теоретичних проблем, широкі дискусії і участь кожного в роботі секцій упродовж всієї роботи симпозіуму. Як зауважила Т. Гундорова, «я називаю ці симпозіуми інтелектуальними бенкетами. Ідеї цих зібрань наступні: запропонувати для дискусій нові, досі мало розроблені в Україні теоретичні проблеми; здійснити своєрідну розвідку в нові галузі і напрямки літературознавства; дати можливість взяти участь у симпозіумі охочим до нових ідей науковцям молодшого і середнього покоління; познайомити між собою перспективних і активних молодих людей – літературознавців, які зможуть підтримувати між собою звʼязки поза межами симпозіуму; запропонувати нові моделі спілкування на конференції – відповідальні, доброзичливі і відкриті для дискусій».

Директор Інституту М. Жулинський стисло окреслив історію теоретичних симпозіумів, наголосивши на їх науковій актуальності і затребуваності.

На пленарному засіданні доповідачами виступили вчені молодшого покоління, що до певної міри зруйнувало стереотипні очікування про «зірковий» характер таких засідань. Є. Лепьохін (Коломия) зіставляв повість М. Хвильового «Іван Іванович» і кінотекст Е. Ніккола «Ґаттака» на предмет кореляцій соціальних очікувань і індивідуальної (не)відповідності цим очікуванням; В. Дуркалевич (Дрогобич) дослідила особливості функціонування візуальної перспективи в автобіографічній прозі Івана Франка, спираючись на наратологічні параметри його творів; Н. Волонцевич (Мінськ) спровокувала дискусію своєю тезою про те, що «живі картини» в театрах Білорусі ХІХ ст. можна трактувати як прообраз перфоменсів. 

Подальша робота тривала в численних секціях, на яких учасники зверталися до різних аспектів візуальності. Т. Біляшевич (Київ) розглянула п’єсу Поля Клоделя «Атласний черевичок» у контексті голландського живопису. О. Галета (Львів) розгорнула перед слухачами вербальний і візуальний наратив подорожніх нарисів Софії Яблонської, показавши співвідношення цих наративів, їх синонімію (коли працює принцип доповнення) і антонімію (коли у словесному тексті заперечується можливість фотонаративу, а поряд він все-таки зафіксований на світлині). Т. Волковічер (Київ) присвятила свою доповідь вербально‑іконічним текстам вишиваних рушників, а саме такому їх аспекту, як омонімія, за якої один образ (хата за тином, чоловік з торбиною, чоловік із балалайкою, папуга) наділявся різними значеннями, а один і той самий текст міг супроводжувати різні іконічні тексти вишивки.

Р. Біляшевич (Київ), О. Романова (Київ), А. Петренко‑Лисак (Дрогобич) звернули увагу на функції і візуальні форми конкретизації літературних образів в різних сферах – масових святкуваннях, путівниках, пам’ятниках як формах о‑предмечення літературної уяви. Зі свого боку, Ю. Павленко  (Київ) проаналізувала  уяву і візуальність письма про себе як знакову рису освоєння внутрішнього світу в романах французьких письменників‑просвітників – Руссо, Вольтера, Дідро.

Література в колі інших мистецтв також привернула увагу дослідників. Візуалізації музики у Томаса Манна присвятила свою доповідь С. Маценка (Львів), про колористику М. Коцюбинського як форму пейзажної поетики говорив Я. Поліщук (Київ), колористичні прийоми у прозі В. Дрозда аналізував О. Брайко (Київ). Місце візуальних образів в різних стильових напрямках і течіях – ще один напрямок аналізу, присутній у виступах на конференції. Так, візуальним формам в модернізмі (Ю. Яновський) присвятила свою доповідь Р. Мовчан (Київ), в авангардизмі (В. Поліщук) – О. Омельчук (Київ). 

На симпозіумі звучали імена різних авторів і говорилося про різні національні літератури та різні епохи. Твори Б. Шульца, І. Бабеля, А. Бєлого стали об’єктом пильного аналізу в доповідях Е. Свєнціцької (Вінниця) і Ч. Х. Чіана (Москва). На перехресті літератури та історії зазвучали теми Д. Мельник (Львів) про середньовічний тотентанц і А. Сороки (Київ) про візуальні репрезентації Мітрідата VІ Евпатора. Діалог культурних світів став об’єктом дослідження М. Калініченка (Рівне), який проаналізував використання мистецтва Американського Ренесансу в дискурсі популярної культури 19 століття.

І хоча українська література лишалася основною темою у виступах, нові підходи до неї та нові інтерпретації значно розширювали поле аналізу. Так, В. Хархун (Ніжин) привернула увагу до візуальних і вербальних репрезентацій Шевченка в дискурсі Майдану. Натомість Р. Харчук (Київ) проаналізувала кореляцію зорових  і словесних образів історичних персонажів у творчості самого Шевченка.

Кіно і література – актуальне і безмежне поле міждисциплінарних досліджень. На симпозіумі воно не стало головним, однак додало свого колориту. Способи адаптації і трансформації образу Шерлока Холмса в серіалі Бі‑Бі‑Сі розкрив Д. Дроздовський (Київ), професор С. Мурата (Токіо) детально проаналізував екфрастичні елементи у фільмах А. Тарковського «Каток і скрипка» та «Іванове дитинство». Загалом, екфразис став уже традиційно однією з основних тем словесно‑візуального аналізу. Н. Білик (Київ) говорила про скульптурний екфразис в романі М. Продановича «Еліша в країні Святих Королів», Л. Демська‑Будзуляк (Київ) – про архітектурний екфразис (візуалізацію міста) в поезії неокласиків, а О. Вощенко (Київ) – про текстотворчий потенціал екфразису в романі «Диво» П. Загребельного.

Міждисциплінарні підходи на стику візуальних мистецтв і літератури накреслені в доповіді Є. Кононенко (Київ), яка обрала предметом розмови часопросторову візуалізацію драми‑феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», зокрема в популярній культурі.  Я. Цимбал (Київ) зацікавила слухачів тим, як співвідноситься графічна і поетична образність у плакатах 1920‑х років.  І. Мацишина (Одеса) у своїй доповіді розгорнула цілу стратегію візуального закріплення ідеологічних правок в ілюстраціях В. Лєбєдєва до вірша «Багаж» С. Маршака. О. Поліщук (Київ) на матеріалі робіт Ярослава Футимського розкрила приватний простір візуально—поетичного концептуалізму, те, як побутові речі промовляють чи не промовляють до пам’яті глядачів‑читачів. Інший вимір співвідношення приватності та літератури висвітлила С. Філоненко (Бердянськ), проаналізувавши адаптацію творів Джейн Остін до ігрового формату («RegencyLove: Джейн Остін для iPhone та iPad»).

Не обійшли увагою доповідачі і питання теоретико‑методологічного характеру. Л. Генералюк (Київ) говорила про термінологічну інертність в гуманітаристиці, Н. Полтавцева (Москва) – про візуальність у плані антропології літератури, Т. Гребенюк (Запоріжжя) про невизначеність і візуальне опри явлення можливого світу, а А. Лахманюк (Тернопіль) –про концепт недоокресленості в літературних етюдах М. Коцюбинського як спосіб актуалізації різних інтерпретаційних можливостей, закладених у текстах. Л. Бербенець (Київ), зі свого боку, аналізувала поняття «imagetext» у теоретичному вимірі і творчій практиці Дороти Масловської.   

Натомість М. Свєтліцькі (Вроцлав) познайомив із Доротою Масловською в амплуа «Mister D.» – творця музичних відеокліпів‑палімпсестів, відчитавши їх на перетині літератури, травми і масової культури (див., наприклад, відеоліп «Chleb»: https://www.youtube.com/watch?v=-1-z48cJDbc). Різні аспекти травм психологічних/фізичних/культурних заторкнули й інші доповідачі. Г. Улюра (Київ) розкрила режими не(видимості) в романі «Проходження тіні» Ірини Полянської – буквальні (сліпота) і символічні (невидимість як витіснення травматичного досвіду, видимість як несправжність). Н. Лебединцева (Миколаїв) описала способи візуалізації болю за допомогою деструктивної метафори в сучасній українській поезії. О. Михед (Київ) дослідив графічний роман у автобіографічному зрізі родинної та історичної хроніки на матеріалі творів Маржан Сатрапі («Персеполіс») і  Давида Б. («Священна хвороба»).   

Окремі секції були присвячені зоровій поезії, зокрема М. Сулима  (Київ) простежив витоки зорової поезії у І. Величковського та К. Зиновієва, І. Метелиця (Мінськ) охарактеризувала контамінацію вербального і візуального в сучасній білоруській поезії. Про елементи візуальності у тексті та експерименти з нею йшлося в доповіді І. Шатової (Запоріжжя) «Візуальна поезія та анаграма», що торкалася прийомів кодування‑загадки як засобу іномовлення в умовах політичного тиску. Н. Гаврилюк (Київ) простежила шлях візуальності в поезії від статики (фігурні фірші; графічна поезія; поезія з семантизованими елементами (колір літер чи тла, тип шрифту); фонологічна поезія; поезія анаграма; поезія‑криптограма; дзеркальна поезія; паліндром; конкретна поезія; шахопоезія) до кінетичності (відеопоезія). Б. Стороха (Полтава) розглянув експериментальну поезію в зіставленнні з не/фігуративнимживописом.  

Як підкреслила у заключному слові Т. Гундорова, симпозіум став імпульсом для дальших досліджень, особливо теоретичних. Серед таких питань – питання про те, як змінюється поетична функція (за Р. Якобсоном) під впливом візуальності; як розширюється поняття «естетичний обʼєкт» (в розумінні Я. Мукаржовського), якщо ввести в нього і візуальну конкретизацію; як працює «горизонт сподівань» (в розумінні Г.‑Р. Яусса) під впливом візуальних медіацій і т.п. 

Завершилась робота теоретичного симпозіуму презентацією чергового, уже четвертого тематичного збірника «Теоретичних РЕвізій», який виходить під редакцією Т. І. Гундорової і який започаткований відділом теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Цього разу темою збірника стали «Постколоніалізм. Генерації. Культура» і присвячений він впровадженню постколоніальної критики в сучасне українське літературознавство. Збірник побачив світ у видавництві Лаурус у 2016 році (електронна версія: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Postcolonialism.pdf). На презентації, яку розпочав професор Гарвардського університету Г. Грабович коротким аналітичним вступом, виступили відповідальний редактор, автори і читачі видання – Людмила Бербенець, Олена Галети, Наталія Лебединцева, Матеуш Свєтліцький та ін.

Сьомий теоретичний симпозіум, проведений відділом теорії літератури і компаративістики, став знаковим явищем не лише в науковому житті Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Нові теми, які кожного разу піднімаються на симпозіумах, значною мірою впливають на наукову атмосферу, на тематику індивідуальних тем і напрямків літературознавства в Україні, резонуючи з найактуальнішими питаннями, які сьогодні активно обговорюються в гуманітаристиці на Заході. Знаменним стає і те, що коло учасників симпозіумів постійно зростає, а тематика зібрань засвідчує актуальну на сьогодні міграцію теорії літератури на поле культурних студій і антропології. Загалом, теоретичний симпозіум «Словесне і зорове: візуальні медіації в літературі» засвідчив, що задоволення дає не лише текст, але і його інтерпретація.

Надія Гаврилюк, Тамара Гундорова 

 Переглянути програму 

Збірник присвячено пам’яті відомого українського американіста, доктора філологічних наук, професора, провідного наукового співробітника Інституту   літератури ім. Т. Г. Шевченка  Тамари Наумівни Денисової. Випуск укладено на основі матеріалів симпозіуму, присвяченого творчості  Генрі Джеймса, що відбувся  в  Інституті   літератури ім. Т. Г. Шевченка  НАН України у  грудні 2014 р.

Книжку відкриває блок «In memoriam Тамари Наумівни Денисової».  Тут подано  вступне слово Т. Денисової «Щось на кшталт професійної сповіді» до її збірника «Про літературу США: вибрані статті  українського американіста часів Незалежності» (К., 2014), спогади Наталі Жлуктенко про свою померлу колегу, а також бібліографічний покажчик  праць Т. Денисової (укладачі – Тетяна Стальна, Наталя Кікоть).

Блок    «Українська джеймсіана:  причинки до теми» містить нотатки Т. Денисової до її незавершеної статті «Проза Генрі Джеймса та його   «Філософія творчості» в  континуумі  літератури США».  У  вступному слові редколегія зазначає, що ці записи   «варті оприлюднення, бо  в них віднаходимо ту «легкість дихання» науковця, ту вищого ґатунку аналітику, яку так поціновував Джеймс. Ймовірно, що Тамара Наумівна, працюючи над статтею, інакше б розставила  акценти, але і в цих чернетках стільки плідних зауваг, спостережень, перспектив подальших досліджень, що, віримо, вони придадуться  українським  американістам» (с. 7).     Тут-таки подано статтю Марти Коваль «Модифікації традиції реалізму в літературі США зламу ХХ – ХХІ століть: відлуння джеймсівських ідей», компаративну розвідку Тетяни Потницевої «Г. Джеймс. «Дейзі Міллер»: американський варіант «Смерті у Венеції», статті Олександра Гона про традицію Г. Джеймса у творчості Е. Паунда, Оксани Узлової про роман Девіда  Лоджа «Автора, автора» в контексті сучасної джеймсіани, Сергія Сушка про відображення принципів прози Г. Джеймса в американській постмодерній літературі (текст подано англійською мовою). Юлія Павленко досліджує місце та роль листів у новелі «Зв’язка листів» і повісті  «Листи Асперна».  Оксана Старшова розглядає роль Нью-Йорка як сюжетного компонента у  двох  творах  Г. Джеймса «Площа  Вашингтона» й «Милий закуток». Тетяна Свербілова висвітлює форми втілення ненадійного наратора в кіноверсіях повісті Г. Джеймса «Поворот гвинта». Анна Гайдаш робить спробу визначення феномену кіноадаптації  як засобу співавторства. На прикладі екранізації роману Г. Джеймса «Жіночий  портрет» досліджено трансгресію коду тілесного у взаємодії з топосом неволі. Анастасія Стеценко зіставляє  повісті Г. Джеймса «Поворот гвинта» з оперою Бенджаміна Бріттена, висвітлює поетикальні збіги між творами різних мистецтв, внутрішню організацію згаданої опери, що надає змогу простежити відповідні засоби музичної виразності. Тетяна Михед аналізує Передмови Г. Джеймса до т.зв. «Нью-Йоркського видання» його творів, що замислювались митцем як цілісна естетично-критична  рефлексія; у ній письменник  з’ясовує універсальні  засади художньої творчості, зокрема теорії романного жанру,  а  також окреслює ті принципи, на яких мали ґрунтуватися професійний критичний аналіз і читацька рецепція.   Книжку завершує міні-антологія – уривки з Передмов Г. Джеймса до згаданого зібрання  творів 1907 – 1909 рр. в українських  перекладах (фрагменти  для цієї публікації дібрала  Т. Денисова).

Збірник видано за сприяння та фінансової підтримки Українського Фулбрайтівського кола, Програми імені  Фулбрайта в Україні та Інституту    міжнародної освіти. 

О. Б.